Андрей Курков - Сірі бджоли

На стежці, що вела угору до джерела, Сергійович ледь об їжачка, що забарився, не спіткнувся. Присів навпочіпки, відкотив його, згорнутого з переляку, убік. Коли вже з двома баклажками води повертався, їжачка і сліду не було, але стежку руда білка перебігла.

Перед обіднім перекусом зазирнув Сергійович до своїх вуликів. Бджоли вже майже всі стільники закупорили. Зазирнув він і у вулики до Ахтема. А там така ж картина. Задумався Сергійович. Вирішив, що як Бекир до вечора не приїде, то завтра вранці він сам у селище спуститься.

Але Бекир про мед не забув. Годині о третій, у найбільшу спеку, почув Сергійович шум мотора і вийшов на край пасіки. Блакитна «Нива» з причепом впевнено піднімалася висушеною сонцем ґрунтівкою, а за нею — хмара жовтого пилу. Жовтий пил летів на рівні рядів виноградників. Медогонку і дерев’яний щит, до якого її ніжки прикручувалися для стійкості, зняли з причепа легко. Знайшли місцинку рівнішу і там встановили. Приніс Бекир з сарайчика, що за кущем ховався, чотири пластикових тридцятилітрових бідони і з десяток маленьких відерець, одне в одне вставлених. Також пластикових. Спочатку взялися за мед Сергійовича.

— Мені в бідон не треба! — сказав він — Я до маленької тари звик!

Крутили по черзі. Сергійович дивився на янтарний мед, що зі стільників вилітав і падав на стальну внутрішню стінку медогонки. Дивився і посміхався. Шість відерець п’ятилітрових наповнилися його солодким золотом. І ще дві скляні літрові банки на додачу. Потім вже стали мед хазяїнів качати.

Мед Ахтема був темніший. Мабуть, тому здавався він Сергійовичу більш важким. Захотілося спробувати, порівняти. Проте зручний момент настав тільки через пару годин, коли викачали вони мед із всіх вуликів. Бекир собі три пластикових бідони і пів-відерця наповнив. Потім неповне відерце до підстилки біля вогнища відніс, а під кран інше підставив. Мед тягнувся ще зі стального крана тонкою жовтою ниткою, яка грала на сонці, ніби вона з чистого золота була.

Приніс парубок із машини і пакет з коржиками. Одного надвоє розломив, вмочив у неповне відерце. Протягнув Сергійовичу.

Сергійович коржик медовим краєчком до рота узяв, почав жувати, до смаку прислухаючись.

— А що, у вас кожен сам собі хліб пече? — запитав Бекира вже п’ючи чай.

— Ми — самі, та інші татари також. А росіяни з українцями з пекарні купують.

— А що, з пекарні не смачний?

— Нормальний, — відповів Бекир. — Але ж він могильний, їхній хліб.

— Чому «могильний»?

— Пекарню на нашому старому кладовищі побудували.

— А-а, — з розумінням протягнув Сергійович.

— Вмочуйте, їжте! — Бекир кивнув на відерце з медом і на пакет з коржиками.

Сергійович із задоволенням вмочував і смакував, і чаєм запивав.

— Знаєш, — сказав він раптом. — Скажи мамі... Скажи їй, що я можу... Ну, до Сімферополя, про Ахтема спитати...

Очі Бекира загорілися.

— Я скажу! Дякую! Я вас сам туди відвезу! — схвильовано заговорив він. — Тільки документи з собою треба взяти! Туди без документів не пустять!

У «ниві» Сергійовичу давненько їздити не доводилося. І тепер, сидячи на передньому сидінні поряд з Бекиром, пасічник відчував себе невпевнено і незатишно. Здавалося, що надто високо він сидить. Здавалося, що Бекир надто різко повертає, а повертав він постійно то ліворуч, то праворуч, адже дорога тут уздовж Бельбеку біжить. Куди річка, туди і вона.

— Ти не поспішай, — попросив він хлопця, на що син Ахтема і Айсилу посміхнувся, але швидкість зменшив.

— «Нива» стійка, — Бекир глянув на пасажира. — Для кримських доріг — те, що треба!

Коли виїхали на Севастопольське шосе, швидкість Бекиру довелося знову зменшити, хоча ця дорога значно рівніша була. Вклинитися у щільну колону транспорту, що рухався на кримську столицю їм вдалося легко, але далі вже до самого міста хилитався перед ними зад фури, а на хвості висів джип із причепом, на якому гордо сидів китайський гідроцикл.

— Це ж туди до моря? — кивнув за спину, назад, Сергійович.

— Так, Севастополь, а далі на Форос дорога, на Ялту. А якщо направо — то на Качу!

Сергійович закивав. Попереду п’ятиповерхівки міста з’явилися. І занервував пасічник, згадавши мету цієї поїздки.

— А як мені з ними краще говорити? — спитав хлопця.

— Не знаю, — Бекир знизав плечима. — Головне — не жартувати! Вони жартів не розуміють. Я за два квартали зупинюся, щоб не маячити!

Хвилин п’ятнадцять їхали мовчки. Вже містом. Попереду замість заду фури виляв штангами тролейбус. На наступному перехресті тролейбус ліворуч повернув, а вони — праворуч.