Андрей Курков - Сірі бджоли

Згадав Сергійович про гроші на скло для авто, які йому при в’їзді до Криму від імені журналістів передали. І журналісти пригадалися, байдужі, нахабні. Якось навіть не тулилися до купи ці гроші і ті журналісти. Але ж всяк буває!

«Відремонтую! — подумки пообіцяв він дивним благодійникам, які грошима його пожаліли. — Обживемося спочатку тут, а потім відремонтую!»

Думкам своїм Сергійович посміхнувся, спіймай себе на тому, що думає одночасно і за себе, і за машину, і за бджіл. Ніби всі вони — одна родина й однією мовою говорять. Але ж так воно і було. Нема у нього зараз іншої родини, окрім бджіл. Машина — це так, залізо! А от те, що від його родини людської залишилося, живе далеко звідси, у Вінниці. Живе і не жаліється на його, Сергійовича, відсутність. Але він їх, звичайно, пам’ятає, він їх не тільки у пам’яті, але і в серці тримає обох: і дружину, і доньку. І якщо дружину можна б і «колишньою» назвати, то вже донька точно колишньою бути не може. Діти завжди свої, де б не жили і скільки б ти з ними не сварився! Анжеліці вже шістнадцять! У неї, мабуть, залицяльник вже є. Цікаво, вона своєму залицяльнику про батька розказує?

Нагрівався день швидко, це Сергійович маківкою своєю відчув. Кепку знайшов оранжеву. У руках повертів пригадуючи, як по телевізору раніше кожен матч «Шахтера» дивився. «Де вони тепер грають?» — подумав. Точно не у Донецьку. Там не до футболу.

Після полудня потягло пасічника на мандрівки. Вирішив він до селища, до Куйбишевого прогулятися. Від пасіки Ахтема, у якій він присусідив свої вулики, дорога не могла бути довгою. Адже їхали вони сюди з Айсилу хвилин десять. Вийшов Сергійович на ґрунтівку, і побачив перед собою селище, як на долоні. У спекотному жовто-оранжевому сонячному світлі. Селище внизу тремтіло через повітря, що плавилося під сонцем. І дахи будинків тремтіли, не стояли на місці. І ще здавалося тепер Сергійовичу, що не так вже й близько звідси до селища.

Здавалося, що високо він, Сергійович, на горі стоїть. І тільки очевидна легкість і прямота дороги, що вниз збігала, все одно незважаючи на сумніви, що раптово виникли, покликали Сергійовича у дорогу. Про те, що потім доведеться сюди повертатися, думати пасічнику не хотілося. Та і для віку свого, і для своєї ненав’язливої інвалідності, у якій Сергійович іноді не безпідставно сумнівався, був він ще дуже навіть міцний. З моменту в’їзду до Криму, жодного разу кашель його не потурбував!

З диханням взагалі проблем не виникало! Повітря тут таке, ніби чай із вершковим маслом! Хочеш — дихай ним, хочеш — пий його, хочеш — їж! От би зараз Пашку сюди! Він би, за звичкою, став щось погане вишукувати і швидко дурнем би себе відчув, бо нема тут нічого поганого. І люди хороші, і природа, і повітря, і сонце! Утомився від уявної присутності Пашки, забув про нього пасічник і «перетягнув» сюди, до виноградників, дружину свою Віталіну, і доньку. І уявив, як вони оглядаються на красу довколишню. Віталіна напевно також щось варте критики видивлялася б, а от донька — зовсім не у маму — вона б навпаки: затанцювала від щастя, що у такому місці опинилася. Вона вразлива, і якщо мама не підказує їй, як себе вести, то по її обличчю одразу всі її почуття і думки прочитати можна! І раптом, до цієї компанії, що в уяві Сергійовича зібралася, яка раніше його родиною вважалася, вийшла із-за найближчого дерева-клену Галина з магазинчика «У Наді». Дивилася на тих, хто зібрався, і на самого Сергійовича у задумі, й обличчя її ні радості, ні спокою щасливого не виражало. Стурбована вона була чимось. І тому відчув Сергійович занепокоєння. Захотілося дізнатися: чому вона у такому настрої? Що з нею? Але при дружині і доньці незручно йому було з Галиною говорити. А тут ще несподівано мобільний у кармані задзвенів. Витягнув його Сергійович, на екран подивився і остовпів — Галина дзвонила Ніби відчула на відстані, що він про неї думає.

— Так! Алло! Здрастуй! — випалив Сергійович ніби одним словом.

— Здрастуй, Серьожа! Де ти?

— У Криму, в Куйбишевому. Це біля Бахчисарая.

— Знаєш, чого дзвоню? Валик осліп! У нього і до того одне око не бачило через контузію.

— Який Валик? — не зрозумів Сергійович.

— Ну той, якого твоя бджола в око вжалила! Той, що «жигуль» твій розбив.

— А-а, — протягнув пасічник. — І що?

— Я просто подумала, що краще тобі сюди не повертатися...

— Та я і... — почав Сергійович і осікся. Хотів сказати, що він і не збирався, але подумав, що вийшло б, ніби він до неї повертатися не збирається.