Андрей Курков - Сірі бджоли

— Donbastan babaniñ tanişi keldi [2] Знайомий батька з Донбасу (кримськотатар.). , — відповіла вона. І тут же перейшла на російську. — Нема нашого Ахтема, викрали його. Двадцять місяців уже минуло...

Сергійович, почувши новину, завмер. Крок назад зробив, озирнувся і з псом дворовим безпородним очима зустрівся. Пес знову загавкав.

— А ви до нього навіщо? — спитала жінка.

— Та я думав вулики поставити десь тут. Щоб бджоли у тиші політали. Ну і пожити у наметі. Поряд з бджолами.

— У нас пасіка за виноградником під горою, — голос хазяйки добрішим став. Добрішим і тихшим.

— Це ж Ахтемові бджоли? — уточнив Сергійович.

— Так, Айше і Бекир ними займаються, — вона кивнула собі за спину, де щойно її донька мотнулася. — Але більше Бекир, син.

— Ви вибачте, — Сергійович відчуває себе незручно. — Я ж не знав, що з Ахтемом таке...

Він зітхнув, рукою махнув розгублено, розвернувся, щоб піти.

— Зачекайте! — зупинила його хазяйка. — А як вас звати?

— Сергій.

— Мене Айсилу. Ви залишайтеся. Може, ваші вулики до наших поставити... Я про вас не знала. Ахтем жодного разу не казав. Може, пообідаєте з нами?

— Ні, я вже обідав! Мені б швидше бджілок випустити! — у голосі Сергійовича прозвучало щире занепокоєння.

— Так, так, — вона закивала. — Зачекайте хвилинку, я тільки дочці пару слів скажу і покажу вам дорогу. З вами проїдуся. Це поряд!

— А що це у вас з машиною? — здивувалася Айсилу, сплеснувши у долоні, щойно вони вийшли удвох з двору на вулицю.

— Та п’яний один, — неохоче пояснив Сергійович, — він контужений на війні, а тут ще поминки, його товариша убили. От злість і зігнав...

У машину Айсилу сідала обережно, з пересторогою. Одразу ременем пристебнулася.

— Тепер прямо, до мечеті, а потім ліворуч! — сказала.

Назустріч старенька з двома козами йшла. Відступила, машині дорогу звільняючи, кивнула Айсилу і з цікавістю на водія подивилася.

— Це Савіє, сусідка, — пояснила дружина Ахтема.

— Айсилу, Савіє, — промовив Сергійович. — Незвичайні імена у вас тут!

— Моє і правда уже не зустрінеш, — Айсилу ледь помітно посміхнулася, ніби пригадала щось. — Мене мама на честь своєї молодшої сестри назвала. Її сестра під час депортації померла. Дитиною ще. Тут ліворуч, ось тут!

Повернув він і ніби виросла перед ним дивна гора, майже до верхівки вкрита густим зеленим лісом, а верхівка у неї із жовтого каменю.

— Ого! — вирвалося у Сергійовича.

— Мангуп, — солодко промовила дружина Ахтема. — Там мій дідусь при німцях ховався. А після війни його радянські солдати спіймали і розстріляли, тут розстріляли. Біля клініки Кадирова, там, де наркоманів лікували.

— А що, у вас наркоманів багато? — озирнувся здивований пасічник, відволікаючись від масивної, далекої, але все одно нависаючої над ними всією своєю дивною величчю гори.

— Ні. У нас ні. Із інших міст привозили. Клініка приватна. Доктор Кадиров їх лікував. А коли росіяни прийшли, він, кажуть, до Києва переїхав. Росіяни йому лікувати наркоманів заборонили. Ось, праворуч, бачите, будівля! Там клініка була!

— А що там тепер?

— Нічого.

Гора, здавалося, так і залишилася далеко попереду, але дорога ледь помітно, але постійно піднімалася вгору. Праворуч стрункими, упоперек до дороги рядами, росли виноградники. Вище, де виноградники закінчувалися, починався ліс.

— Там праворуч і ще трохи, — показала рукою Айсилу.

Коли машина піднялася вище виноградників, дорога звернула праворуч і обірвалася, перетворилася на стежку. І тут замість того, що знизу здавалося густим лісом, побачив Сергійович перед собою пологий просторий схил, де під мигдалевими та інжирними деревами стояли вулики: жовті, сині, зелені. Нарахував він їх не менше двох десятків.

— Ну ось, — Айсилу кивнула. — Приїхали!

Коли вийшли з машини, Сергійович одразу узявся місце для своїх вуликів придивлятися. Вулики Ахтема ледь у глибині стояли, трьома нерівними рядами. Значить, можна його вулики туди ж, тільки ближче до дороги, до повороту поставити.

— Вибачте, а ви мені вулики зняти допоможете? — попросив він Айсилу.

— Так, звичайно!

Проїхав він трохи вперед, ближче до пасіки Ахтема. Айсилу машину пішки наздогнала. Зняли вони вулики і розставили їх так, як Сергійович захотів. Потім вона йому сарайчик із бджолярським інструментом показала. Він за пасікою і за кущовим лісовим горіхом стояв. Зі стежки, на яку дорога перетворилася, його видно не було.

— Ось, візьміть! — простягнула вона йому ключа від навісного замка. — Там усе, що треба. Вода тут поряд, джерело! — Вона показала рукою убік гори. — Там стежка, побачите! Метрів триста до нього!