Андрей Курков - Сірі бджоли

— Дякую! — Сергійович подивився на Айсилу ніжно, віддано, як щойно нагодована після трьох днів голоду собака. І тут же спитав: — А що, міліція Ахтема не шукала?

Вона гірко посміхнулася. В очах блиснули сльози.

— Казахи його викрали. Може, у Росію вивезли. Того дня у нас трьох чоловіків викрали. Вони разом на машині у Бахчисарай поїхали, до мечеті. Машину знайшли. Хлопчина один бачив, як їх до мікроавтобуса заштовхували...

— Так же не можна, — видихнув Сергійович і зрозумів, як безпомічно його слова прозвучали.

Безпомічно і безглуздо. І сам він себе безпомічним відчув, ніби нічого від нього не залежало і у його власному житті. Ніби сидів він поряд з убитим парубком, у якого золота сережка у вусі, на засніженому полі, а згори снаряди і міни сипалися, і вибухали та подалі від нього, то ближче, а іноді і так близько, що у вуха грюкіт лився розплавленим залізом.

— Ви, якщо щось потрібно — приходьте! Адресу знаєте, — сказала на прощання Айсилу, дивлячись на нього, як на дитину. Може, також відчула чи почула його безпомічність.

І пішла вона до повороту дороги, що прямувала донизу. Красиво і повільно віддалялася, а повітря довкола наповнювалося дзижчанням бджіл. І прокинувся від цього дзижчання Сергійович. Зрозумів він, що це бджоли Ахтема дзижчать, літають, а своїм бджолам він шлях на свободу ще не відкрив! Зірвався з місця, понесли його ноги до вуликів, до своїх багатостраждальних бджіл-біженців.

Сонце висіло на небі довго, дивовижно довго. Вже і земля від нього відвернулася, на бік уляглася. І висіло сонце тепер не посеред неба, а скраю. Але все одно світило, ніби вирішило не заходити, поки Сергійович своє житло не облаштує. А він, забивши залізні кілочки у кам’янисту землю і розтягнувши мотузками кути свого брезентового житла, витягав тепер з машини і переносив до намету пожитки й одяг.

Теплу вечірню тишу пронизав несподіваний крик птаха — дзвінкий, як піонерський горн. І Сергійович голову підняв, подивився на ближні дерева. Спробував собі цього птаха за його криком уявити. Не вийшло. Відомі йому птахи так не кричали. Відомі йому птахи взагалі не кричали, вони каркали, щебетали, співали трелями і посвистували. Цікавість, розбуджена криком птаха, оживила його думки і він, вже забувши про небесне творіння, яке замовкло, здатне літати і кричати, слухав дзвінку, барвисту тишу навколишнього світу. І до тиші цієї додавався шепіт листя, подих вітерцю, дзижчання бджіл й інші дрібні та найдрібніші звуки, з яких складалася вона, ця літня тиша.

Дослухаючись, помітив Сергійович, що сонце, нарешті, заховалося. І як тільки заховалося воно цілком, голоснішою стала тиша, більш явною стала вона. Її можна було погладити, як кота чи собаку, вона була тепла і лащилася до Сергійовича, ніби випрошувала і від нього участі, випрошувала співучасті у її житті, і її звуках. І він, вже звиклий очима до відсутності сонця, узявся доповнювати тишу пошуками того, з чого можна було б розпалити вогнище. Зібравши гілки, гілочки і навіть дві дощечки від ящика, чиркнув Сергійович сірником і цей «чирк» також влився у тишу, став її власністю, її складовою частиною, нотою її нескінченної музики.

А потім над вогнищем закипав підвішений чайник. А Сергійович, збуджений новим переїздом і красою природи, що його оточувала, бродив кругами, підбираючи ще гілки для вогнища, яке виявилося надто «ненажерливим».

Вранці, відкривши очі, Сергійович більше не сумнівався, що потрапив до раю. Потрапив до казки, де природа не просто служить людині, а догоджає їй, де сонце чекає, поки людина не завершить свої денні справи, і тільки тоді йде. Де повітря дзвенить невидимим дзвіночком. Де можна бути незалежним і невидимим, де у всякої живої істоти, навіть у дерев і виноградної лози, є голос.

Стежка, яку Айсилу показала, вивела його до джерела і там він умився і прокинувся повністю. Біля дзюркотливої води пташиний спів звучав ще голосніше. Під голоси птахів думки Сергійовича сповнилися незрозумілою впевненістю, впевненістю у тому, що все погане позаду, а попереду — заслужений спокій і життя у злагоді з бджолами, а значить — і у злагоді з природою.

Дві баклажки джерельної води він приніс і залишив біля машини, зелений колір якої тепер губився через більш яскраву зелень довколишньої природи. Пластикову каністру він залишив у машині — носити по двадцять літрів від джерела до намету було б йому не під силу. Виникло у нього бажання вимити «четвірку», витерти з неї пил і бруд дороги, щоб заблистіла вона. Але причини мити і драїти машину у Сергійовича не було. Миють і чистять машини, коли вони нові, коли треба їхати в місто чи в гості. Та і їй, була б вона жива, а не залізна, напевно не захотілося б зараз потрапляти на очі чи привертати до себе увагу. Точно так, як дорослій людині, якій зоп’яну фінгал поставили, не хотілося на вулицю виходити і знайомих зустрічати.