Андрей Курков - Сірі бджоли

А хазяїн офісу кивав, слухав уважно й іноді щось до блокноту записував. Сергійович відігрівся, розслабився. За чаєм солодким навіть забув пару разів, де знаходиться і чому. Просто, як у купе поїзда бесіда проходила, де два незнайомих подорожніх один одному всіляку бувальщину і небилиці розказують.

Закінчилася їх бесіда, коли до офісу знову жінка-офіцер зазирнула. Зазирнула і кивнула. Хазяїн жваво піднявся.

— Журналісти приїхали! — повідомив.

Вийшли вони під теплі сонячні промені, обійшли піддашок, під яким прикордонники оформляли на в’їзд машини і людей, обійшли білі контейнери-офіси з віконечками для паспортного контролю.

Біля зеленої «четвірки» Сергійовича товпилося зо п’ять людей. Двоє чоловіків з камерами знімали машину і причеп з вуликами із різних ракурсів. Дівчина з мікрофоном у руці пожвавилася, побачивши Сергійовича. Вона, вочевидь, уже знала, хто є хто.

— Ви готові розказати? — спитала вона пасічника, як тільки він підійшов.

— Так, — не зовсім впевнено відповів він.

— Так, відійдіть! — наказала вона колегам, а потім уже Сергійовичу: — А ви станьте ось тут, перед вашою машиною! Ось тут. Готові?

Останнє питання стосувалося двох операторів з камерами.

— Отже, Сергій Сергійович, ви приїхали до нас з Донбасу! Розкажіть, чому?

Питання заскочило пасічника зненацька. Він напівобернувся до причепа, туди ж рукою вказав.

— Ну бджоли, розумієте... У нас стріляють, я у сірій зоні живу... з одного боку українці, з другого — росіяни!

— Стоп! Стоп! — увірвався до інтерв’ю голос одного з молодих парубків, що стояли поряд. — Ні. Так не годиться! Повторіть те саме, тільки без «росіян». Звідки у вас там «росіяни»?

— З одного боку українці, — повторив трохи повільніше і зовсім не впевненим голосом Сергійович. — З другого... з боку Каруселіна — сепаратисти...

— А що трапилося з вашою машиною? — перервала його дівчина з мікрофоном і тут же мікрофон опинився біля рота інтерв’юваного.

— Розбили мені машину, — скрушно і дуже щиро, з болем видихнув Сергійович. — У Запорізькій області, я там зупинився ненадовго...

— Скільки їх було? Чому вони на вас напали?

— Та один він був. Контужений. Перепив на поминках, там якраз вбитого росіянами солдата ховали.

— Стоп! — знову втрутився парубок, який, на думку Сергійовича, ніби і за віком не мав права перебивати старших чи сторонніх. — Люда, досить! Давай без синхрону! Просто картинки! І дзижчання бджіл у вуликах запишіть! І он іще слід від сокири! Крупним планом! — вказав він на пошкоджений вулик. Дівчина кивнула, відпустила руку з мікрофоном, нічого не сказала Сергійовичу і відійшла. І дивився Сергійович, як водили два оператора по його машині і вуликам об’єктивами, як зазирали через розбите лобове скло у машину — також об’єктивами, як кидали на нього дивні, сухі погляди, у яких не було ні співчуття, ні цікавості. А в цей час наблизився до причепа прикордонник із пристроєм, схожим на зменшену саперну лопатку. Став цією штукою уздовж вуликів водити, і до її електронного попискування дослухатися.

— Ви нам заважаєте! — Повідомив йому парубок-журналіст. — Нам ще пару хвилин!

Прикордонник відступив, але залишився поруч, метри за три.

Журналісти пішли не прощаючись. І прикордонник, швидко перевіривши своєю штукою вулики, зник. А офісний співрозмовник Сергійовича приніс йому мобільник, паспорт і папірець із адресою Ахтема, і попросив повернутися до того ж віконечка і заповнити формуляр на в’їзд.

Перебування на прикордонному пункті вочевидь добігало кінця. Сергійович, заповнюючи міграційну картку, занервував. Але прикордонник, подивившись її, поставив на обох її половинках по штампу, розділив половинки й одну повернув разом з паспортом. Побажав хорошої дороги і попросив не загубити вкладиш.

Вже як усівся за кермо і полегшено зітхнув, Сергійович помітив краєм ока, що до машини поспішає спортивною ходою той самий хазяїн офісу, з яким він провів не менше години. Він махав рукою, ідучи, просив зачекати. Про всяк випадок пасічник вийшов з машини.

— Вибачте, — хазяїн офісу швидко віддихався. — Тут для вас, — він поліз до кишені піджака. — Журналісти зібрали, на ремонт машини! — він простягнув Сергійовичу пачку купюр.

— Просили передати, що вони ще з вами зв’яжуться для рубрики «Було — стало». Ну, щасти вам!

Ошелешений пасічник перебрав рубльові купюри, намагаючись зрозуміти, скільки це грошей йому зібрали. Але голова не працювала. Думки змішалися з почуттями.