Андрей Курков - Сірі бджоли

— Ну як же ти тепер? З такою машиною? — прошепотіла вона гірко.

— Він і вулики намагався порубати, але сил не вистачило! — видихнув пасічник.

— Біда-а, — протягнула Галина. — Ми з ним ще наплачемося! Він же і бухгалтеру сільради у двір гранату тиждень тому кинув. Добре, що не вибухнула! У нього борг за воду! Величезний!.. А як вип’є, кричить, що йому всі винні, а не він!

— Так а мені що робити? — знову повторив своє питання Сергійович.

Він двічі вже питав поради в Галі. У домі, за чаєм. А вона тільки знизувала плечима і дивилася на нього печально, як на рідного покійника.

— Краще поїхати тобі, хоча б на якийсь час, — нарешті сказала. — Може, заарештують його, посадять... Тоді я тобі одразу подзвоню. Ти тільки недалеко, під Мелітополем є місця красиві, із санаторіями і річкою...

Сергійович перевів замислений погляд з Галини на лампу вуличного ліхтаря, що кидав конус світла на дорогу і частину Галиного паркану з хвірткою. Цей же ліхтар гарно освітлював побиту машину і від її вигляду проймав Сергійовича сором і біль. І ще образа тиснула на нього і зсередини, і ніби згори, з неба. Змушувала згорбитися. Він заздалегідь боявся поглядів у свій бік від інших водіїв. Заздалегідь боявся «даїшників», просто перехожих, які могли, побачивши його «четвірку» без скла, підняти камінь з дороги та й кинути йому і його машині навздогін.

«До світанку години три, та і у перші пару годин після світанку машин на дорозі мало, — думав він. — Треба поспішати, треба швидше їхати!»

До вуликів під’їхав він, слухаючи через розбите скло торохкотіння Галиного моторолера, що їхав позаду. Разом вони поставили на колеса причеп. Сергійович у вуликах льотки позакривав, а потім поставили вони з Галею їх на причеп стінка до стінки. Стягнули ременями. Решту пожитків у багажний відсік склали.

— Ти потім подивися тут, — попросив Галю пасічник. — Якщо щось залишив — забери і збережи! Я ж повернуся?

— Повернешся, повернешся! — заспокоїла його Галина.

І тільки почувши її запевнення, зрозумів він, що не спитати її хотів, а навпаки — заспокоїти. Але щось у його голові, мабуть, не так пішло.

І знову, тільки вже повільніше й акуратніше, виїхав він до асфальту. На повороті зупинився, вимкнув двигун. Обнялися вони з Галею на узбіччі, в тиші нічній. Стояли хвилини зо дві. Мовчали.

— Ти подзвони, коли приб’єшся десь, — прошепотіла Галина йому у вухо. — Якщо не дуже далеко — приїду, продуктів привезу!

Він кивнув і провів носом по її скроні, зачепивши холодне вушко і відчувши холод золотої сережки. Солодко-гіркуватий запах її волосся став таким відчутним, що здалася йому у цей момент Галина найближчою і найріднішою людиною. Не захотілося відпускати, але руки послабили обійми. І вона вийшла з них.

Сів він за кермо. Озирнувся на Галину, на її моторолер. Помахав рукою. І поїхав. Пуста дорога заспокоювала, майже заколихувала, але спати Сергійовичу не хотілося. Виїхав до розвилки: прямо — на Донецьк, праворуч — Мелітополь. Залишилися позаду і інші повороти, до, можливо, тихих, затишних куточків, де можна і намет натягти, і вулики поставити, і де, мабуть, ніхто б не втручався у його із бджолами тихе життя, яке нікому не заважало. Але дорога кликала своєю пусткою і нічною звабою далі, ніби «далі» означало «краще». І раптом великий вказівник блиснув у світлі його фар, і там, угорі над стрілкою, що позначала головну дорогу, з’явився напис «Сімферополь».

«Це що, я майже до Криму доїхав?» — злякався Сергійович. Тільки злякався радісно, ніби десять гривень на дорозі знайшов.

І пригадав кримського татарина Ахтема, з яким багато років тому на з’їзді бджолярів подружився. Він вже згадував його нещодавно, зимою. І навіть подзвонити йому намагався. Видно, не дарма згадував!

«А що, як до нього? — подумалося. — Адреса його у мене з собою є. Записна книжка з нею на дні багажного салону у сумці разом з іншими документами лежить. Татари, вони, кажуть, гостинні, хоча і не нашої віри! Приймуть! Та і мені що? Мені до них у будинок не треба, мені б тільки намет поставити та вулики!»

І тут впевненість виникла у Сергійовича, впевненість у тому, що подальшу дорогу він знає. І далі все, що його очікує у кінці цієї дороги, він також знає. Там же, у Криму, і поля, і ліси, і гори. І повітря, як казав Ахтем у Слов’янську, дивовижне. І люди тихі, слухняні. І війни там немає. Вони, ці люди, самі російську армію покликали і вона туди увійшла і спокій оберігає. Чим не рай для бджілок та і для нього?