Андрей Курков - Сірі бджоли

У темноті вечірній схопив його хтось за руку, смикнув, ніби прискорити його вихід з намету спробував. Ледь не впав Сергійович, але руки різким рухом вивільнив і відсахнувся, намагаючись зрозуміти: хто перед ним і скільки їх. На фоні синього неба дві фігури перед собою побачив.

— Що треба? — спитав холодним голосом, і не прозвучало у його голосі ні нотки страху.

— Та я тебе! — сказала одна фігура п’яним молодим голосом і, похитнувшись, спробувала дістати обличчя Сергійовича кулаком.

Кулак би і дістав до пасічника, але другий чоловік, який ніби старший був, потягнув того, хто похитнувся, назад, намагаючись втримати його від бійки.

— Що ти тут знайшов? Через тебе он Сашка вбили, сука!

— Валик, заспокойся! — вимогливо сказав другий.

— А чого я маю заспокоюватися, Михайловичу? — молодий повернувся до старшого. — Ти під обстрілами у окопах лежав? А я лежав! Тебе контузило? Ні! Ти в цей час дітям у школі казки розказував! А мене контузило, сука! А він де був? Він по той бік фронту сидів!!! — на останніх словах парубок ніби задихатися став.

Очі Сергійовича вже до темноти звикли. Тепер він і обличчя непроханих гостей бачив.

— Я вдома сидів і ні в кого не стріляв! — витиснув з себе Сергійович хрипко. Він відчув запах горілки.

— Вдома сидів? — Молодий знову закинув голову. — А чого ж ти там, вдома у себе, в Донецьку не залишився? Чого сюди припхався?

— Я не з Донецька, — відповів Сергійович. — Я з сірої зони!

— Чуєш, не з Донецька він! — повторив слова пасічника той, що старший.

— Та в них там увесь Донбас — сіра зона!!! — П’яний Валик обернувся до Михайловича. — А чого він на похорони не прийшов? На поминках не випив?

— Чужий я тут, — пояснив Сергійович. — Незручно!.. А вбитого я пом’янув, вшанував...

— Де ти його пом’янув? — недовірливо скривив вуста молодий парубок. І тут Сергійович роздивився на його правій щоці шрам від вилиці під вухом до перенісся.

— Там, — кивнув на намет Сергійович. — І свічку запалив за упокій, як слід.

І помітив тут пасічник, що парубок його не слухає, а на сокиру, залишену біля вогнища, дивиться. Тільки старший його слухав, той, якого молодий Михайловичем називав.

— Та зайдіть, погляньте! — запропонував Сергійович і, розвернувшись, поліз у намет.

За звуками за спиною зрозумів, що запрошення прийнято.

Усівся на спальник, Михайлович поряд примостився. А молодий так і залишився зовні, під нічним небом.

— А він не зайде? — спитав Сергійович.

— Запалив, мабуть, — сказав Михайлович. — Він взагалі-то форматним раніше був. Я у нього історію викладав.

— Пом’янемо, може? — запропонував хазяїн намету.

Михайлович погодився. Був він молодший пасічника років на п’ять, а може і сім. Сергійович дістав чарку і пляшку. Наповнив і протягнув вчителю історії. Той перехрестився та і випив одним ковтком. Тут же чарку повернув. Сергійович собі налив і, озирнувшись до освітленого свічкою картонного Миколая Чудотворця, перехрестився. Випив.

— Суки! — почувся знадвору натужний крик і здригнувся пасічник, глянувши питально на Михайловича.

Той похитав головою, зітхнув, а потім ще і правою рукою махнув, мовляв, «нічим не зарадиш!»

І тут знадвору гуркіт долинув. Гуркіт і дивні звуки, ніби хтось пробивав палицею товстий картон чи навіть ломом щось більш товсте, може лист заліза.

Сергійович підскочив, але вчитель, який також піднявся на ноги, став перед пасічником.

— Не виходь! Не треба! — сказав він. — Від гріха подалі!

— А що він там б’є? — спитав Сергійович, і тут же, не чекаючи відповіді, зрозумів, що «атошник» його машину трощить.

Сергійович спробував відсунути вчителя з дороги, але той схопив його за плечі і відтіснив назад. Змусив знову на спальний мішок упасти. Сильні у Михайловича руки виявилися.

— Я тебе прошу, — голос вчителя звучав напружено, нервово. — Він двинутий на всю голову. Контужений. Його зараз не зупиниш!

— А якщо він моїх бджіл? — закричав Сергійович. — Що мені? Тут ховатися? Та я не боюся!

І Сергійовичу вдалося відштовхнути вчителя вбік і майже прорватися до виходу, але тут Михайлович знову вступив у боротьбу, ухватив пасічника за ліву руку і смикнув його щосили на себе. І знову впав Сергійович на спальник, а вчитель поряд присів.

— Давай вип’ємо! — сказав твердо. — Краще вип’ємо! Пом’янемо!

Він простягнув руку і, здивувавши хазяїна намету, узяв чарку з настоянкою, що для вбитого біля свічки стояла.

— Собі налий, а я за нього! За пам’ять! Він також у мене вчився, Сашка!..