Андрей Курков - Сірі бджоли

Важко дихаючи, нервово позираючи на брезентові стулки виходу, Сергійович наповнив свою чарку і, наповнюючи, помітив, що рука тремтить.

Гуркіт зовні раптово стих. І пасічник, не підносячи чарку до рота, знову спробував піднятися, але вчитель заперечливо замотав головою.

— Не треба, — попросив він. Саме попросив, а не порадив чи наказав.

Сергійович змирився. Зітхнув, зробив два маленькі ковтки і один великий, яким допив.

— Посидимо трохи, перечекаємо, — сказав Михайлович. — Я його знаю. Він зараз палить, заспокоїться. Хвилин за десять я його заберу, відвезу додому...

Сергійович подивився у сутінках у очі вчителю, подивився з гіркотою і недовірою.

— А тобі справді краще поїхати! — сказав Михайлович і, не витримавши погляду пасічника, відвернувся, опустив очі.

— А-а-а-а!!! — різко, як сирена пожежної машини, заволав вголос Валик за наметом. — Око, сука!!! Око!!!

Михайлович вискочив назовні. Пасічник піднявся зі спальника, але тепер, чуючи замість крику виття цього Валика, залишився під брезентовим дахом.

Грюкнули дверцята машини, завівся двигун і, як відповідь, мабуть через поспіх, від натиску ноги на педаль газу, він заревів. Ревіння двигуна чужої машини віддалялося. І коли затихло зовсім, у вухах Сергійовича залишився дивний дзвін, білий, хворобливий, часом на межі зі свистом.

«Тиск?» — злякався пасічник.

Він виліз нарешті з намету. На небі світили зорі, тонкий ріжок місяця виглядав серед них, як покинутий і застряглий у небі серп. Тепер ніч зовсім не здавалася Сергійовичу темною. Він бачив дерева, бачив намет. Зробив кілька кроків у бік вуликів, побачив свою «четвірку» і не впізнав її. Ближче підійшов. Контужений «атошник» розбив сокирою усе скло. Уламки скла під ногами жалібно дзенькали. Від лобового скла тільки шматки лишилися, згори і знизу ввігнуті всередину ударами сокири. Скла дверцят водія як і не було. У задніх дверцятах розбите скло пішло павутиною.

Обійшов Сергійович довкола машини. Заболіло серце, закололо. Озирнувся на вулики, прислухався. Здалося, що долетіло до його вух рідне дзижчання бджіл. І тут же поглядом відзначив він зарубку від сокири на ребрі ближнього вулика. Видно, після розгрому машини сил Валику не вистачило вулики розбити!

— Ну і слава богу, — прошепотів Сергійович.

Руки самі потягнулися до шматків скла, які ще стирчали зверху, знизу, край залізної «рами». Вони витягалися легко. Сергійович навіть не розумів, навіщо він все це робить, навіщо розчищає, але після лобового перейшов до своїх дверцят. Машинально, не поспішаючи, він витягнув усе бите скло, яке не вилетіло від удару сокирою. Порізав праву долоню і полив її медовою настоянкою. Рана защемила, але кров не припиняла крапати з неї на землю. І тоді Сергійович відкрив багажні дверцята, також позбавлені скла, із аптечки витягнув жмут вати, притиснув до рани і, там же узявши гумову медичну рукавичку, натягнув її на праву кисть. Тепер не кровило. Натомість раптово з’явився присмак крові у роті, на язиці. І подумав пасічник, що цей смак, такий знайомий з дитинства, коли у кожній бійці під школою йому розбивали то нижню, то верхню губу, цей смак прийшов на язик, як нагадування про те, що небезпека не минула. Небезпека повторного приходу контуженого «атошника» чи когось іншого, але з тими ж п’яними претензіями.

«Тобі краще поїхати!» — пригадалися останні слова вчителя, який привіз свого колишнього учня на його, Сергійовича, пасіку.

Дістав Сергійович мобільник. Час подивився — початок першої. Набрав номер Галини.

— Не може бути! — почув знайомий сонний голос. — А я вже сплю...

— Галя, можна, я під’їду? Дуже треба! — попросив він.

— Так, звичайно. Приїзди! Я чаю зроблю!

Сів за кермо. Машина завелася легко і слухняно. Ніби і не ображалася на те, що стороння людина зігнала на ній всю свою злобу, увесь свій біль і ненависть.

Коли Сергійович до сільського кладовища під’їздив і вже обриси церкви на тлі темного неба бачив, вискочила йому назустріч із сиреною і мигалкою «швидка допомога». Встиг Сергійович до узбіччя притиснутися, пропускаючи машину, і здалося йому, що у кабіні «швидкої» поруч із водієм Михайлович сидів.

«Оце на тобі, — здивувався. — Чого це він у лікарню?»

«Четвірку» під парканом Галі зупинив. Вийшов, задумано на вуличний ліхтар глянув. Хвіртка надто голосно скрипнула, відкриваючись. Притримав її Сергійович, за собою акуратно прикрив. Все-таки ніч! А за годину вона знову скрипнула, коли вийшли вони обоє з двору на вулицю. Очі у Галини мокрі, сльози щоками течуть.