Андрей Курков - Сірі бджоли

— Давай, — покликала його пошепки Галина.

А він повернувся у той бік, звідки чекали убитого. На дорозі з’явилася темно-зелена таблетка, яка їхала повільно — старий вантажний мікроавтобус, за ним — кілька джипів захисного кольору. Сергійович втупився у «таблетку», яка пригальмувала за поворотом.

Рука Галі нервово смикнула Сергійовича за штанину. Він закусив губу. Чому він має з ними ставати на коліна? У бруд? Колись давно він стояв на колінах, у дитинстві, коли батько покарав його за бійки у школі. Стояв кілька разів на колінах у церкві. На коліна ставлять тих, хто слабший! У церкві — всі слабкі перед Богом! Там зрозуміло. Але і там йому це не подобалося.

— Серьожа! — долинув знизу голос Галини, напружений, сердитий.

Сергійович важко, голосно зітхнув. Опустився, нарешті, до Галі. І зрозумів, що на нього дивляться кілька пар очей, холодні, ворожі погляди людей, які стояли навпроти, по інший бік дороги, врізалися у нього, як вила. Та і хлопчик, що праворуч, також косився на нього похмуро, але тут зелена машина порівнялася з ним, і всі опустили очі долу, опустили голови. І Сергійович опустив, обім’як, відчув, ніби всі сили покинули його, кинули на землю, ніби штовхнула його мускулиста божа рука у спину, упав він, рухнув, став ніким і втратив своє ім’я, свою гордість.

«Донбас ніхто не поставить на коліна!» — пригадалися йому слова, написані кимось на автобусній зупинці у Каруселіні три роки тому.

«Поставили, сука!» — подумав він і тут же струснув головою, злякавшись подуманого — таким чужим і небезпечним воно йому здалося.

«Що це я? У людей горе!» — він дивився у калюжу на асфальті, бачив своє відображення. Каламутним було відображення, темним, похмурим, як і сам цей день, у який сонце відмовилося гріти й освітлювати людський світ. Відмовилося чи не змогло.

«Таблетка» віддалялася у бік села. Усі, і Сергійович, проводжали її поглядами і не поспішали підніматися з колін. І далі, куди сягав погляд Сергійовича, стояли на колінах чоловіки, діти і жінки, стояли нерухомо, тільки голови їх схилялися з наближенням машини з убитим.

Час зупинився. Дощ, на який не звертали уваги, припинився, але хмари не розійшлися. Стукіт кроків мокрим асфальтом — люди йшли, йшли до повороту на село, інші піднімалися на ноги, обтрушувалися, кректали. Також вирушали слідом за «таблеткою» чи спочатку забирали свої велосипеди і моторолери з мопедами, залишені під деревами. Ті, хто приїхав машинами, не поспішали. Вони вже сіли у «жигулі» і «москвичі», але на дорогу поки не виїжджали.

Сергійович піднявся поспіхом, допоміг встати з колін Галині. Вона кинула на Сергійовича погляд, повний жалю, але нічого не сказала. Вони повернулися до моторолера під абрикосове дерево. Обличчя її було похмуре. Він знайшов ще один перестиглий, але цілий абрикос, підняв, витер, запропонував Галині, але вона заперечно мотнула головою. З’їв сам — відчув смак солодкуватої браги, абрикос вже почав «бродити».

— Я не піду! — дожувавши, твердо сказав Сергійович.

Галина кивнула. Вона поїхала на моторолері хвилин за п’ять, коли вже і машини стали з узбіччя на дорогу виїздити.

Сергійович ішов уздовж траси на Веселе. Повз проїхав автобус, за ним — дві вантажівки. Шум від машин, що проїздили, бив по вухам, пригнічував. Тільки, коли звернув він на дорогу до бджіл, до свого лісочку, стало довкола тихше. Йти на самоті ґрунтівкою, яка нікуди, окрім полів, не вела, Сергійовичу подобалося. Це була його дорога, дорога до тимчасового притулку і до притулку його бджіл. Більше там нікого не було і не мало бути.

Він уявив собі сотні людей з похмурими, мокрими обличчями, які йдуть асфальтом до кладовища і церкви, уявив собі Галину, яка йде, опустивши голову, разом з ними. І стало йому боляче, ніби кожен з них навмисно наступав ногою на нього, лежачого на асфальті, кинутого під тисячі ніг невідомо за які гріхи.

У кутку намету ліворуч перед картонним Миколаєм Чудотворцем, що за розмірами як поштова листівка був і зазвичай з Сергійовичем у бардачку «Жигулів» їздив, у банці горіла церковна свічка. По м’якому брезентовому даху торохтіли великі краплі дощу. Сергійович повсякчас здіймав голову, прислухаючись до непогоди, але потім знову повертав погляд на картонного Чудотворця, бородате личко якого грайливе полум’я оживило.

Поринувши у скорботу, блукав пасічник думками між руїнами церкви у кінці рідної вулиці, пустими покинутими будинками сусідів, що поїхали, біля воронки від вибуху перед будинком Мітькових, що у провулку Мічуріна, через який був найкоротший шлях від Леніна до Шевченка. Був найкоротший до того, як перейменував він ці вулиці, є і зараз. У пам’яті зринуло прощання із Пашкою і дорога на Каруселіно. І власне Каруселіно проплило повз точно так, як тоді, коли проїздив він його обережно і боязко машиною, за якою слухняно причеп з вуликами тягнувся.