Андрей Курков - Сірі бджоли

Сів у машину, завів мотор і спіймав себе на думці, що неправильно воно якось — лише до передмістя заїхати! Вирішив проїхатися вулицями, ознайомитися з райцентром.

Повернувся на головну дорогу. Проїхав повз дерев’яну із золотими куполами церкву. Минув банк. Супермаркет зі смішною назвою «Вакула» мимовільно помітив. Так і дістався до протилежного краю містечка. Потім розвернувся та й назад.

Не минуло і години, як він сидів у домі Галі за столом, накритим скатертиною, сидів чистий і з вимитою головою. На скатертині лежав ключ від дому. Ключ, котрий Галя йому так легко передала, ніби він був її чоловіком.

Передала і попросила зачекати, поки вона повернеться з роботи. Пообіцяла нашвидкуруч приготувати вечерю. Руки Галя мала і справді швидкі, але ж на те вона і господиня. Все в неї смачно і швидко ладналося, все, окрім борщу, на котрий вона не шкодувала часу, бо правильний борщ швидко не звариш.

Так вже щоразу ставалося, що перебуваючи в її домі, не міг він про неї не думати. І думати завжди було про що. Давала вона прості і зрозумілі приводи для думок. Адже жінка завжди дасть більше причин для роздумів, ніж чоловік.

«Ну так, гарна вона баба, — міркував Сергійович. — І готує добре. І жити їй самій в такому домі неправильно. Без мужика все одно, що без ладу! Та вже занадто вона проста. І звати просто — Галя. І життя з нею, мабуть, було б надто простим».

Ці думки самі якось викликали з пам’яті Сергійовича інше обличчя — його колишньої дружини Віталіни. Пригадалися її наряди, її красиві «вінницькі» претензії. І до нього, і до його рідного села, і до власне життя з ним. Все, що дратувало його колись у дружині, пригадалося раптом, як пригадуються дитячі пустощі, котрі з роками викликають у батьків посмішку ностальгії.

Він зітхнув. Скерував свої думки на телевізор. Знайшов безкінечний детективний серіал, стежив за гонитвою і стріляниною героїв. У голові виникло відчуття ладу і спокою. Він втихомирився. Так під скрегіт гальм та стрілянину Галю і дочекався.

Ні до вечері, ні під час, вона жодного разу не виказала своє бажання, що узвичаїлося вже в думках Сергійовича. Він навіть здивувався. Його нова зачіска Галі сподобалася. Гладила їжачок чорного волосся долонею, гладила і посміхалася, поки він, втомившись від цього, не зупинив її. А потім питалася Галя, як йому райцентр, чи сподобався. Чи бачив він пам’ятник підкові? Чи заходив до крамниць?

Сергійович похвалив Веселе, щоб зробити їй приємність. І додав, що «люди там хороші», маючи на увазі не населення на загал, а привітну молоду перукарку.

— Так, люди в нас хороші! І там, і тут теж нічого. Від нас до них на завод «Продмаш» чоловік зо тридцять на роботу їздить. А може вже і більше! Розширяються вони.

Хвилин зо п’ять вона нахвалювала райцентр, не минаючи і свого села. І замовкла тільки тоді, коли Сергійович встав з-за столу, даючи знати, що вже йтиме. Мабуть, вона думала, що він лишиться до ранку. Якось само по собі, імовірно, думалося їй, що чоловік, який помився в домі жінки, лишається у тієї жінки ночувати.

Але Сергійович подякував її і за гарячу воду, і за вечерю. Попрощався тепло, майже як рідня. Сказав: «До зустрічі!», вийшов на поріг дому.

За хвірткою, під парканом стояла його зелена «четвірка». Вечірні сутінки «обнулили» її колір. Тепер машина була просто темна і де-не-де виблискувала матово, відбиваючи світло майже повного місяця.

Десь поряд на вулиці було голосно чути розмову. Два мужика сперечалися про футбол. Сергійович вловив з їх розмови слово «Динамо». Торкнувся рукою волосся, перевіряючи, чи нема кепки із логотипом футбольного клубу «Шахтар». Перевіряв і сам з себе подумки сміявся, адже гарно пам’ятав, що пожбурив її до намету.

Виїхав до магазину «У Надії», і тут враз у світлі фар постала перед машиною постать з піднятою рукою. Вдарив по гальмах. Машина ніби спіткнулася, сам забився грудьми об кермо. Вийшов з машини, злий. Готовий вже був ідіота, що кидався під машину, обкласти матюками. Винуватець зіпсованого настрою Сергійовича зростом був нижчий від пасічника. Він ледь тримався на ногах.

— Підкинь до Веселого, братуха! — просив він.

— До траси можу, — злість Сергійовича змінилася на жалість. На п’яних злитися — марна справа.

— Там ніхто мене не підбере.

— А хто мені за бензин заплатить?

— За бензин? — перепитав п’яничка. — А що, ти не маєш грошей? Ти ж «донецький»!

Сергійович отетерів (був ошелешений).

— Ну сідай, — сказав він після півхвилинних роздумів. — Відвезу!