Андрей Курков - Сірі бджоли

Їли вони разом. Галя все поглядала на свій годинник.

— Поспішаєш?

— Товар на початку восьмої привезуть, треба зустріти, — пояснила свою стурбованість.

— А що мають привезти?

— Вранці — ковбаси і молочне, під обід — рибні консерви і алкоголь.

— А як там мед продається?

— Добре! Можу й зараз зо дві банки взяти, щоб не дарма...

— Та вже ж! — кивнув Сергійович. — Дякую за того вашого пасічника! Я думав сам до нього по медогонку з’їздити, а він своєю машиною привіз, та й крутити поміг.

— Так, він нічого, — погодилася Галя. — Тільки скнара трохи, та сьогодні без того не проживеш! А чому ти мені не дзвониш? — спитала раптом.

— Та якось так... Не виходить. Не можу, — признався Сергійович. — Я взагалі по телефону не вмію говорити. Мабуть тому і дзвонити боюсь. От і колишній своїй подзвонити не можу. Пробував, та не виходить. Товаришу у своє село он подзвонив, то якась розмова дурна вийшла. Аби було що конкретне сказати...

— Ну та й таке, — погодилася Галя. — Так ось говорити, коли поруч, воно і краще і приємніше. Коли голос з тілом разом, коли бачиш людину.

Сергійович піднявся, помітив паруючий чайник. Подивився на небо, ніби хотів відстежити подальшу долю тієї пари. Насправді його цікавили хмари. Мимоволі сягнула думка про дощ, що як не ось-ось, то до обіду точно має злити...

Незабаром збиралася Галя повертатися. Допоміг їй приладнати на багажник гумовими ремінцями пакет із двома літровими банками меду. Дав він їй і мобільник, попросив у магазині підзарядити і до обіду обіцяв приїхати.

Дощ замрячив близько одинадцятої, але такий дрібний та ріденький, що навіть вогнище на нього не зважало, що вже там ті бджоли... Проте температура повітря, звісно, дещо знизилася. Сергійович дістав светра і жовтогарячу кепку з написом «ФК Шахтер». Натягнув її на голову до вух, торкнувся пальцями волосся.

«Треба б голову вимити», — подумав він.

Зняв з голови кепку, оглянув прискіпливо. Мало того, що Донецьк з неї аж пре, хто ж в Україні футбольний клуб «Шахтар» не знає? То ще і середина засмальцьована! Теж випрати слід!

Та після прискіпливих роздумів, повернув кепку на голову — на дрібний дощ якраз згодиться. І схотілося йому раптом себе уважно у дзеркалі роздивитися. Та де ж його взяти, те дзеркало? Посміхнувся він, оглянувся на машину. Сів за кермо, вивернув дзеркало заднього виду так, щоб себе в ньому бачити. Побачив, але уважно вдивлятися не став — надто вже старим собі видався.

Краплини дощу по лобовому склу зашуміли сильніше. Сергійович завів мотор, увімкнув двірники, так під їх скрипучу «музику» і доїхав до магазину.

Галя дала йому шмат свіжого привезеного сальтисону. Чаєм солодким напоїла. І грошей за два кіло меду відрахувала.

— А тут у вас в селі перукарні нема? — спитав він, ховаючи заряджений мобільний до кишені.

— Ні, у нас нема. В районі, у Веселому, там їх кілька. Та ген на в’їзді праворуч у п’ятиповерхівці! Тут їхати хвилин з п’ятнадцять!

— А щоб помитися? — голос Сергійовича став сумнішим і більш прохальним. — Може і баня у них у Веселому теж є?

— А нащо баня? — поблажливо глянула на нього Галя. — У мене колонка, то і душ теплий!

Сергійович зрадів на запрошення. Став збиратися.

— Ну то я зараз поїду підстрижуся, а потім повернуся сюди, в душ!

— Ну давай-давай! — посміхнулася Галя. — Іменини в тебе, чи що?

Сергійович кивнув, що ні.

Хвилин за двадцять побачив перед собою на узбіччі табличку «Веселе» і герб з двома головами волів. Попереду — кілька п’ятиповерхівок. Перша праворуч стояла не на дорозі, а на паралельній вулиці. Перукарню він знайшов легко. Клієнтів не було і молода струнка дівчина у синьому халатику, що сиділа за столиком манікюрниці, на звук вхідних дверей відірвала погляд від планшета.

— Може вам і голову вимити? — запропонувала, коли він вже сів у крісло.

— Не треба, — відповів Сергійович.

— А яку зачіску бажаєте?

— Якомога коротше, щоб не розчісуватися.

Дівчина обрала насадку для машинки, і хвилин за вісім у великому дзеркалі навпроти Сергійович побачив свій оновлений образ, у якому майже все тепер його влаштовувало, окрім неоднорідної щетини на вилицях і підборідді.

— Вас поголити? — здогадалася юна перукарка.

Клієнт кивнув.

Надвір вийшов Сергійович ніби аж молодший. І приємний щем на щоках від одеколону, і потилиця, де дівчина також бритвою пройшлася, а потім побризкала із зеленої пляшечки, також приємно пощемлювала. Сергійовичу було аж якось незручно, що за все це, і за стрижку, і за гоління лише тридцять гривень віддав!