Андрей Курков - Сірі бджоли

Кивнув Сергійович. Дожував шматочок м’яса.

— Вода скінчилася, мені б каністру набрати.

— То набирай.

— Каністра у машині.

— Ну під’їдеш під хвіртку, щоб не носити важкого даремно.

Потім пили чай. Сергійович на хліб товсто масла намазав. Ніби не наївся.

— А звідси ти куди? — спитала раптом Галя.

— Коли? Восени? — уточнив він, і не чекаючи на відповідь, сказав: — Додому.

— Додому? — здивувалася вона. — А що, думаєш до осені війна скінчиться?

— Навряд чи, — видихнув він. — Але там хазяйство...

— Город посадив?

— Ні, — він підняв на неї задуманий погляд. — Город більше не саджу. Боюсь. Там і снаряди можуть бути не розірвані, і міни. Вони знаєш як легко у землю заходять? І земля за ними одразу закривається так, що і не побачиш, куди вони потрапили. У нас у Світлому, недалеко від нас село, дід один на городі підірвався. Але вони там вперті. Все одно городи садять!

— Страшно як! То навіщо повертатися?

— Не знаю, дім у мене там, а додому завжди вертаються... Такий от я. Якби іншим був, жив би зараз у Вінниці і проблем не знав!

— У Вінниці? — поважно повторила продавчиня. — А якби ти там влаштувався? Це ж не село.

— Дружина в мене там, колишня. І донька з нею. Поїхали від мене ще перед війною. Її також додому потягло, не змогла у нас прижитися...

— І що, знову заміж вийшла?

— А Бог її знає, — Сергійович знизав плечима. — Не повідомляла.

Поки Галя посуд мила, увімкнув Сергійович телевізор. «Новини» знайшов.

— Чергу за біометричними паспортами займають о п’ятій ранку, — сказав диктор, і на екрані з’явилася довжелезна черга перед сучасною офісною будівлею з великими вікнами.

Вимкнув Сергійович телевізор через жалість до людей, що у цій черзі стояли.

— Що там? — визирнула з кухні Галя.

— Нічого хорошого, — відповів Сергійович. — Знущається влада над людьми, як і раніше! Тільки тепер до цього ще й війна додалася.

Літо уповільнило плин часу. Більше галасу з’явилося у природі, голосніше птахи ранками заспівали, але і дзвін бджолиних крил від цього галасу не загубився. Дзвін бджолиних крил вважав Сергійович не лише доказом присутності і здоров’я своїх бджілок, але і доказом своєї власної присутності. Адже був він, все-таки, не лише хазяїном пасіки, але ніби і представником законних інтересів бджіл. Інтерес, звичайно, у бджіл один — мед збирати.

Внутрішні правила їх життя, стосунки бджіл-робітниць із трутнями, з охороною вуликів, всі ці дрібниці побуту, як і в людей, було їх особистою справою і Сергійовича не стосувалося. Сергійовича стосувалася б тільки раптова смерть чи зникнення бджоломатки, але, слава богу, у його хазяйстві з бджолами все було до ладу. Вони жили, трудилися, вмирали, як і коли природою написано, передаючи свою естафету зміні, народженій у цих вуликах.

Ну а Сергійович тільки слідкував за порядком у сенсі бджолиного здоров’я. Ос, які регулярно намагалися до бджіл під кришку вулика підселитися, виганяв і винищував, мед качав, металевим скребком для цього стільники відкриваючи, розливав його у банки, віск збирав, пергу. Ось так поєднувалися у єдине сенс його життя і робота, і сенсу життя тут було більше, ніж роботи. Роботу основну бджоли виконували і поради у нього не питали: що і як робити. Ні поради, ні дозволу.

Комерційна вигадка Галі про те, що мед «антиалкогольним» бути може, мала успіх навіть у сусідніх селах. І у бардачку його «четвірки», що виконував роль гаманця і зачинявся на маленький ключик, збиралися гроші, що допомагало йому впевненіше у завтра дивитися. Сама Галя під’їздила на моторолері щоразу, коли більше трьох днів його не бачила. Але приїздила нечасто, адже два-три рази на тиждень він у селі з’являтися старався. Води у каністру набирав, і у Галі вечеряв, і у неї ж, вже не користуючись, «медовим» кредитом, адже давно закінчився той, чаєм-ковбасою-сиром запасався. Після того, як першу пробну партію меду Галя продала, стала вона йому наперед за мед грошима платити.

Стосунки, втім, через це діловими не стали, а так і лишилися дружніми і теплими. Галя сама «нащупала» розумом і знайшла допустиму дистанцію стосунків, щоб і нав’язливою не здаватися, і емоційно, та і тілесно, все необхідне від стосунків із симпатичним їй чоловіком отримувати. Сергійович не противився. Він би і більшому не противився, але встановлене між ними напівнезалежне рівноправ’я пасічника цілком влаштовувало. Жив він не на два доми, тобто на свій намет і її дім, а тільки на один, на свій. Земля під вуликами і довкола йому також тимчасово своєю здавалася. Тому і не можна йому було далеко і надовго від свого хазяйства їхати. І це, безсумнівно, Галина розуміла. Розуміла, але все одно час від часу проговорювалась випадково так, що Сергійович таємне бажання її відчував. Бажання, щоб він разом із бджілками до неї перебрався: він — до неї у дім, а бджілки — в її сад.