Андрей Курков - Сірі бджоли

— А ти що, сама живеш?

— Ага, — відповіла вона, не зводячи очей з вогнища.

— І чоловіка нема?

— Був, а тепер нема. Помер.

«Добре», — подумав Сергійович, але не сказав. А потім навіть за таку думку соромно стало, і він глянув на жінку, що сиділа поруч, ніби перевіряючи: а чи не почула вона його думку?

Помовчали вони хвилини зо три.

— Яку магазині? — спитав він.

— Як завжди, — вона знизала плечима. — Хліба всім не вистачає, а ковбасу стали менше брати. Подорожчала вона.

— А чому хліба не вистачає? — поцікавився Сергійович. — Армія забирає?

— Ні, беремо мало! Щоб не викидати залишки. Хай краще тим, хто пізно прийшов, не вистачить!

— Ну так, — погодився він. — По хліб треба вранці ходити...

— Це раніше вранці ходили... Ну і бабці — вони вранці приходять. Вони увесь хліб і забирають! Їм ковбаса не потрібна!

Наступна тиша тривала довше і не хотілося Сергійовичу її порушувати. Бо до хрусткої ненав’язливої музики багаття додався ледве чутний хор бджолиних крилець, що від вуликів долинав. І так затишно через це стало Сергійовичу, що не наважився він ні словами, ні навіть пошепки звернути на цю музику увагу своєї несподіваної, але турботливої гості. Але вона, здавалося, мовчала із задоволенням. А значить, не могла не чути цієї музики. Навіть якщо і про щось своє думала.

Після трьох привезених на моторолері простеньких, але теплих вечерь, з яких остання особливо зворушила Сергійовича, який за м’ясом виголодався, пишними паровими індичими котлетами, сказала Галя, що наступну задуману вечерю вона не привезе. Не тому, що не хоче і клопітно це — у темноті на моторолері трасою до нього їздити, а тому, що неможливо на моторолері задуману страву без втрат до Сергійовича довезти. Зрозумів Сергійович, про що мова тільки тоді, коли з її вуст солодке слово «борщ» вилетіло.

Вони звично на ряднині біля вогню сиділи. Вона мовчала, а він макарони з котлетами поглинав, коли завела Галя розмову про наступну вечерю. І голос її так красиво у напівтемряві звучав, ніби окремо від неї, ніби сам по собі, як у казці якійсь. І прислухався до нього Сергійович, як до музики, поки слово «борщ» не прозвучало, і тоді вже «музика» стала мовою.

— Ну то не треба, — проговорив він, думаючи, що виправдовується Галя за те, що не приїде завтра і не нагодує його.

— Я не про те, — пом’якшила вона голос, ніби став у цей момент її співрозмовник дитиною, з якою ніжніше говорити треба. — Я думала, може ти сам до мене приїдеш? Сусіди телятко забили, я вже лопатку у них купила. Буду його за всіма правилами варити, з квасолею, на маленькому вогні томити, вибіжу пару разів з магазину перевірити...

— А чому ні? — по-простому видихнув Сергійович, і посмішка засяяла на його обличчі.

Дочекалася Галя, поки він макарони з котлетами доїв. Зібралася непоспішаючи. Торохкотіння моторолера затихло вдалині. Вогнище згасало. Підтримувати його Сергійович не став. Заліз у намет, у спальний мішок, та і заснув одразу.

Наступного вечора, раніше, ніж домовлялися, приїхав він у село. Приїхав, прихопивши з собою мобільних, що розрядився, і зарядку.

Магазинчик відкритий був, у двох його заґратованих вікнах світло по-домашньому горіло.

Залишив машину на звичному місці між магазинчиком і автобусною зупинкою, зайшов він у заклад торгівлі. Галя якраз двох жінок обслуговувала. Обидві у пальто, тільки у однієї пальто було коротким, а в другої — довшим.

— То якої вам: «Єврейської» чи «Брусилівської»? — поквапила вона покупців.

— Ну тієї, що свіжіша, тільки щоб нежирна була! — відповіла одна.

— А він що, справді «антиалкогольний»? — спитала друга про щось, чого Сергійовичу не було ні видно, ні зрозуміло.

— Ну так! З молодою кропивою! — завірила її Галя.

— Я візьму баночку!

— Пакет треба? — спитала Галя.

— Ні, сумка є!

Склали жінки покупки у сумки з тканини. І пішли.

— Ой, а ти рано щось! — Галя помітила Сергійовича.

— Та робити ж нема чого, у бджіл все до ладу.

Погляд його ковзнув по прилавку і зупинився на півлітрових баночках з медом, рівненько праворуч від Галі поверх прилавка вистроєних. Цінник, наклеєний на одну, повідомляв, що це «Мед антиалкогольний. 76 гривень». Придивився Сергійович до меду, побачив у ньому зелені крупинки.

— А це що? — спитав. — Хтось іще здав на продаж?

— Це твій! — Галя посміхнулася. — Я його тільки до продажу підготувала. Додала до нього ошпареного листя молодої кропиви. Ну, щоб привабливіше...