Андрей Курков - Сірі бджоли

— Здорові були! — звернув на себе їх увагу, побачив, що у кожного в руці по відкритій пляшці пива.

— Ну, здоров був! — відповів один.

— Допомога треба. Вулики з причепа зняти, — пояснив. — Я тут недалеко, по той бік траси. Медом заплачу.

Той, що у відповідь привітався, кивнув головою, що ні.

— Не допоможемо.

— Що, на автобус чекаєте? — поцікавився Сергійович просто так, щоб розмову підтримати.

Сподівався, що як розбалакається з ними, то і привітніші вони стануть.

— Ні, товариша чекаємо. Автобус з району тільки увечері буде.

— Я вас туди відвіз би і назад! По кіло меду кожному!

Другий, мовчазний, утомлено підняв на Сергійовича байдужий погляд. Підніс до рота пляшку пива, зробив пару ковтків, очей з чужинця не зводячи.

— До рідні приїхав, чи що? — спитав перший, глянувши на номерний знак машини.

— Ні.

— А що, біженець? — продовжував допитуватися перший.

— Чого я біженець? Я з сірої зони приїхав, бджолам від обстрілів відпочинок дати!

— До нас тут троє біженців приїздили, — отямився раптом другий. Голос його тонким виявився, як у школяра. І до обличчя його, вітрами і сонцем загартованого і часом сільського життя «поїденого», не пасував цей голос зовсім. — Терпіли їх, поки красти не почали. А тоді менти їх забрали і повезли кудись!

— Та я ж не біженець, я тимчасово, — сказав Сергійович і стало йому якось неприємно на душі.

«Чому я виправдовуюся?» — подумав. І, змінивши тон на сухий діловий, спитав:

— А що у вас тут з водою? Колонка є?

— Нє-а, — відповів балакучий мужик. — Он, у магазині попроси!

Кивнув мужикам мовчки, взяв з машини пластикову каністру і у магазинчик зайшов. Там усе, як у сільських продуктових. Хліб, бакалія, холодильник зі скляними дверцятами, а у ньому на полицях масло, сир, ковбаса. За прилавком жінка кругловида у хустці. На ньому погляд зупинила. Погляд спокійний, не запитальний.

— Це ви — Надя? — вирвалося у Сергійовича незграбно.

— Надя померла, чоловік її тепер хазяїн. А я тут продавчиня.

— A-а! Вибачте, — Сергійович важко зітхнув. — А води у вас набрати можна? — підняв рукою каністру, показуючи, що на увазі має.

— Можна набрати, а можна і купити, — добродушно відповіла вона.

Узяла каністру, зникла у підсобці. А він оглянув спокійно товари на прилавку під склом, і далі, на полиці подивився, де рибні і м’ясні консерви стояли.

Мед серед товару видивлявся. Просто так, за звичкою. Ціни на баночках і банках з медом зазвичай додавали йому самовпевненості. На відміну від звичайних покупців, подобалося йому, коли з’ясовувалося, що ціна на магазинний мед вгору пішла. Проте меду він тут не побачив. Повернулася з підсобки продавчиня, обійшла прилавок, у зал вийшла і каністру з водою на підлогу перед ним поставила.

— Пити можна відразу, — кивнула на каністру. — Вода у нас артезіанська, зі свердловини.

— Дякую! — сказав Сергійович. — Дивні у вас тут мужики, — вирвалося раптом у нього і повернувся він на мить у бік вхідних дверей. — Попросив їх допомогти, а вони не хочуть! Сидять собі і пиво п’ють!

— Ці, що на зупинці? — уточнила продавчиня.

Він кивнув.

— Знайшов кого просити, — незлобно усміхнулася. — Їм би тільки пляшку горілки увечері та пива зрання. Ото і весь їх інтерес!

— А може знаєте кого, хто б допоміг? Може, хто тут по сусідству живе?

— А що треба?

— Я вулики привіз, тут, кілометрів за шість місце знайшов по той бік траси, біля лісочка. А сам їх з причепа зняти не можу. Хоча б удвох. Я б медом розрахувався.

— Меду у нас нема, — вона оглянула замислено своє хазяйство. — Пасічник є один, то він свій мед аж в Одесу возить. Там, каже, торгувати вигідніше. А якщо я тобі допоможу? Скільки меду даси?

Найменше очікував Сергійович такого повороту у розмові. Заворушив сухими губами, ніби якусь суму в умі вираховував.

— Та я вам і три кіло дам! — випалив несподівано. — І сам привезу вас, і назад відвезу! Можу до закриття магазину почекати!

— Навіщо чекати? — Жінка знизала плечима. Хустку квітчасту, на потилиці зав’язану так, щоб волосся русяве сховати, руками поправила. — Краще зараз мотнутися, поки автобус з району не прийшов. До автобуса покупців все одно не буде!

Їхали вони мовчки, і якось дивно Сергійовичу було від того, що поряд на пасажирському сидінні жінка сидить. Практично не знайома, приємна, кругловида, з очима чи то сірими, чи то сіро-блакитними. У куртці довгій, до колін, як пальто. У хустці, яку вона, перед тим, як у машину сісти, по-іншому на голову перев’язала. І перестала від цього на продавчиню бути схожа.