— Здорові були! — звернув на себе їх увагу, побачив, що у кожного в руці по відкритій пляшці пива.
— Ну, здоров був! — відповів один.
— Допомога треба. Вулики з причепа зняти, — пояснив. — Я тут недалеко, по той бік траси. Медом заплачу.
Той, що у відповідь привітався, кивнув головою, що ні.
— Не допоможемо.
— Що, на автобус чекаєте? — поцікавився Сергійович просто так, щоб розмову підтримати.
Сподівався, що як розбалакається з ними, то і привітніші вони стануть.
— Ні, товариша чекаємо. Автобус з району тільки увечері буде.
— Я вас туди відвіз би і назад! По кіло меду кожному!
Другий, мовчазний, утомлено підняв на Сергійовича байдужий погляд. Підніс до рота пляшку пива, зробив пару ковтків, очей з чужинця не зводячи.
— До рідні приїхав, чи що? — спитав перший, глянувши на номерний знак машини.
— Ні.
— А що, біженець? — продовжував допитуватися перший.
— Чого я біженець? Я з сірої зони приїхав, бджолам від обстрілів відпочинок дати!
— До нас тут троє біженців приїздили, — отямився раптом другий. Голос його тонким виявився, як у школяра. І до обличчя його, вітрами і сонцем загартованого і часом сільського життя «поїденого», не пасував цей голос зовсім. — Терпіли їх, поки красти не почали. А тоді менти їх забрали і повезли кудись!
— Та я ж не біженець, я тимчасово, — сказав Сергійович і стало йому якось неприємно на душі.
«Чому я виправдовуюся?» — подумав. І, змінивши тон на сухий діловий, спитав:
— А що у вас тут з водою? Колонка є?
— Нє-а, — відповів балакучий мужик. — Он, у магазині попроси!
Кивнув мужикам мовчки, взяв з машини пластикову каністру і у магазинчик зайшов. Там усе, як у сільських продуктових. Хліб, бакалія, холодильник зі скляними дверцятами, а у ньому на полицях масло, сир, ковбаса. За прилавком жінка кругловида у хустці. На ньому погляд зупинила. Погляд спокійний, не запитальний.
— Це ви — Надя? — вирвалося у Сергійовича незграбно.
— Надя померла, чоловік її тепер хазяїн. А я тут продавчиня.
— A-а! Вибачте, — Сергійович важко зітхнув. — А води у вас набрати можна? — підняв рукою каністру, показуючи, що на увазі має.
— Можна набрати, а можна і купити, — добродушно відповіла вона.
Узяла каністру, зникла у підсобці. А він оглянув спокійно товари на прилавку під склом, і далі, на полиці подивився, де рибні і м’ясні консерви стояли.
Мед серед товару видивлявся. Просто так, за звичкою. Ціни на баночках і банках з медом зазвичай додавали йому самовпевненості. На відміну від звичайних покупців, подобалося йому, коли з’ясовувалося, що ціна на магазинний мед вгору пішла. Проте меду він тут не побачив. Повернулася з підсобки продавчиня, обійшла прилавок, у зал вийшла і каністру з водою на підлогу перед ним поставила.
— Пити можна відразу, — кивнула на каністру. — Вода у нас артезіанська, зі свердловини.
— Дякую! — сказав Сергійович. — Дивні у вас тут мужики, — вирвалося раптом у нього і повернувся він на мить у бік вхідних дверей. — Попросив їх допомогти, а вони не хочуть! Сидять собі і пиво п’ють!
— Ці, що на зупинці? — уточнила продавчиня.
Він кивнув.
— Знайшов кого просити, — незлобно усміхнулася. — Їм би тільки пляшку горілки увечері та пива зрання. Ото і весь їх інтерес!
— А може знаєте кого, хто б допоміг? Може, хто тут по сусідству живе?
— А що треба?
— Я вулики привіз, тут, кілометрів за шість місце знайшов по той бік траси, біля лісочка. А сам їх з причепа зняти не можу. Хоча б удвох. Я б медом розрахувався.
— Меду у нас нема, — вона оглянула замислено своє хазяйство. — Пасічник є один, то він свій мед аж в Одесу возить. Там, каже, торгувати вигідніше. А якщо я тобі допоможу? Скільки меду даси?
Найменше очікував Сергійович такого повороту у розмові. Заворушив сухими губами, ніби якусь суму в умі вираховував.
— Та я вам і три кіло дам! — випалив несподівано. — І сам привезу вас, і назад відвезу! Можу до закриття магазину почекати!
— Навіщо чекати? — Жінка знизала плечима. Хустку квітчасту, на потилиці зав’язану так, щоб волосся русяве сховати, руками поправила. — Краще зараз мотнутися, поки автобус з району не прийшов. До автобуса покупців все одно не буде!
Їхали вони мовчки, і якось дивно Сергійовичу було від того, що поряд на пасажирському сидінні жінка сидить. Практично не знайома, приємна, кругловида, з очима чи то сірими, чи то сіро-блакитними. У куртці довгій, до колін, як пальто. У хустці, яку вона, перед тим, як у машину сісти, по-іншому на голову перев’язала. І перестала від цього на продавчиню бути схожа.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу