Андрей Курков - Сірі бджоли

Сутеніло, коли машини, які їхали попереду, засвітилися стоп-фарами, пригальмували. Він теж на педаль гальм натиснув. Ще метрів сто проїхав і побачив, що попереду пірамідки бетонні жовтим пофарбовані, смугу звужують. Тому і їдуть далі всі дуже обережно, нема бажання об пірамідки подряпатися. Їхав і він обережно, може зі швидкістю пішохода, що поспішає, уважно під колеса дивлячись. Краєм ока помітив чоловіків у камуфляжі з автоматами. І один із них уважно на його «четвірку» і на причеп з вуликами подивився, після чого «говорилку» рації до рота підніс.

Не сподобалося це Сергійовичу, затримав він погляд у дзеркалі заднього виду на озброєній автоматами компанії. Здалося, що вслід його машині дивляться. Неприємні передчуття виправдалися хвилин за десять, коли ще один камуфляжних з автоматом на грудях жестом руки дав наказ Сергійовичу з’їжджати у відокремлену угору бетонними блоками кишеню. Потім підійшов, дверцята сам відкрив і до салону заглянув.

— Куди ідемо? — спитав сухо.

Втома від дороги і страх не давали Сергійовичу швидко зосередитися.

— Бджіл везу, — заговорив він невпевнено.

— Куди везеш?

— На Україну.

— А нащо там твої бджоли? — чоловік озирнувся на причіп. — Там що, своїх нема?

— Я з сірої зони, з Малої Староградівки, — почав нарешті Сергійович чіткіше пояснювати. — Стріляють у нас. Якщо я бджіл вдома випущу, вони через стрільбу можуть полетіти. Втрачу я їх...

— А! — посміхнувся камуфляжних, ніби щось дійсно нове дізнався. — Значить, бджоли вибухів бояться? Цікаво! А документи у тебе є?

— Є! — Сергійович поліз до внутрішньої кишені куртки.

— Ні, мені не треба! Я ж бачу, що ти наш. Це там «украм» покажеш! Хоча з бджолами можуть і не пропустити. У тебе на бджіл документи є?

Сергійович розгубився.

— Ні, а що, треба?

Мужик знизав плечима.

— Цигарочки не буде?

— Не палю.

— Ну їдь. Може ще сьогодні встигнеш! — миролюбно завершив бесіду чоловік з автоматом.

З полегшенням Сергійович завів мотор і повернувся до звуженої бетонними пірамідками «колію». Скоро пірамідки закінчилися, а через кілометр-півтора увіткнувся він у чергу машин. Поряд з машинами стояли люди, де по двоє, де по п’ятеро. Зазирали вперед, розмовляли.

— Це що, черга на виїзд? — спитав він, як підійшов до водія «Таврії», яка попереду стояла. Той повернувся, палив біля машини.

— Так, ця на виїзд, а потім друга на в’їзд.

Пояснив йому чоловік усі деталі стояння у черзі, пояснив, як проходять перевірку документів і митницю. І про пільгову чергу розказав.

— А інвалідів другої групи до пільгової пускають? — Очі Сергійовича загорілися.

— Мабуть, — замислено видихнув той. — Усяких інвалідів пускають. Спробуй!

Повернувся Сергійович за кермо, об’їхав чергу і метрів за триста пристав до іншої, коротшої, пільгової.

— Що за товар веземо? — спитали «денеерівські» митники, два кругловидих хлопці з червоними чи то від горілки, чи то від недосипу очима.

— Товарів нема. Бджіл везу.

— А окрім бджіл там у вуликах у тебе точно нічого? — один хитро примружився.

— Можете подивитися!

— А ми і подивимося! — твердо сказав той, що примружився, і відійшли вони до причепа.

— То що, ремені знімати? — уїдливо спитав втомлений дорогою Сергійович. — Чи вухо притулите?

Один дійсно приклав вухо до вулика, прислухався.

— Гудуть, сволота! — сказав і озирнувся на напарника.

— Ти кожен послухай! Може, там у трьох бджоли, а у трьох контрабанда?

Обійшов перший всі шість вуликів, до кожного прислухався. На тому і залишили Сергійовича у спокої. Паспортний контроль тривав хвилин десять. Забрав його паспорт сидячий за віконечком чоловік у камуфляжі, став з нього у комп’ютер щось переписувати. Потім пішов з паспортом у руках, довелося Сергійовичу кілька хвилин понервувати. Проте даремно він нервував — повернули його паспорт. І не можна сказати, що особливо вороже чи навпаки — привітно. Просто опустила рука у камуфляжі паспорт Сергійовича на робоче підвіконня віконечка. І вже не дивився на нього служивий, а дивився на тих, хто за Сергійовичем у черзі стояв. Українські солдати на нульовому блокпосту перезирнулися, як причеп із вуликами побачили.

— Що це ви всі бджіл вивозите? — спитав один Сергійовича.

— Чому всі? — здивувався той. — Я один вивожу!

— Ви у нас сьогодні п’ятий з бджолами! — сказав солдат. — Тільки в інших вуликів більше було!

— Ну, може, вони здорові, а я — інвалід другої групи! — відповів Сергійович. — Силікоз у мене, шахтарський кашель, — і він натужився, закашляв старанно, хоча кашель був не дуже переконливий, йому навіть самому стало за свій кашель незручно.