Андрей Курков - Сірі бджоли

У дзеркалі заднього виду віддалявся білий хрест на червоній куртці Пашки. Ішов Пашка додому, схиливши голову чи то від туги самоти, що починалася, чи то акуратно вибираючи серед грязюки місце для кожного нового кроку.

Каруселіно лишилося позаду. Чи то живе, чи то мертве. Двори ніби пусті, але на одному білизна випрана на вітрі полощеться.

Їхав Сергійович краєм села повільно, щоб бджіл на причепі не турбувати. Двірники по склу краплі дощу розмазують, скриплять, заколисують. Він позіхнув під їх музику, як раптом із-за старої автобусної зупинки на дорогу чоловік у камуфляжі вийшов і навів на машину, що наближалася, автомат.

Сергійович на гальма натиснув. До чоловіка ще метрів двадцять. Одразу сонливість вивітрилася. «Почалося», — подумав сумно і став чекати, коли камуфляжний до нього підійде. А той жестом руки наказав ближче під’їхати. Виконав Сергійович наказ. Відкрутив вниз скло дверцят.

— Звідки? Куди? — спитав чоловік з автоматом.

— З Малої Староградівки. Бджіл вивожу, — Сергійович кивнув на причеп.

— А все решту вже вивіз? — камуфляжник посміхнувся.

— А нащо вивозити? Я потім назад, я ж тут живу. Може паспорт показати?

— Та знаю я тебе, нащо показувати? — махнув рукою мужик. — Просто поговорити нема з ким, — пожалівся він.

Осмілів Сергійович.

— А не підкажеш, як мені тепер краще на Зайцево? — спитав.

— Їдь у напрямку Углегорська, але перед городом повернеш. Далі повз шахти і прямо, а там спитаєш! Тут із села один якраз вчора туди за пенсією поїхав! Якби ти знав, міг би у хвіст до нього пристроїтися.

«Якби я знав? — думав Сергійович, віддаляючись від Каруселіна вже по асфальтовій дорозі. — Звідкіля ж тут знати? Я, може, позавчора ще не знав, що сьогодні поїду! А сьогодні не знаю, де завтра буду...»

Годину по тому виїхав він з-під дощу. Небо над головою посвітліло. Попереду терикони шахт намалювалися. Зупинив Сергійович машину. Підійшов до причепа. Вухо до вулика приклав. Стінка вулика тепла, тремтить від бджолиного гулу. Задумався Сергійович. Два дні бджолам у дорозі важко буде. Треба поспішити. Але ж швидко їхати також не можна. Та й асфальт хріновий. Три роки не латали.

Далі все-таки ледь швидше поїхав. Праворуч вздовж дороги безкінечні руїни якогось заводу потягнулися. Чи то сам зруйнувався, чи то від нинішньої війни йому дісталося. Ліворуч — іржаві остови теплиць.

«Ні, це не війна, — зрозумів Сергійович. — Це ще до війни похерили!»

Незабаром розруха придорожня закінчилася і ліворуч побачив пасічник церкву з білої цегли з синіми куполами. А за нею — озеро. На березі — чоловік з вудочкою. Озирнувся рибак на зелену «четвірку» з причепом, коли повз вона проїздила, і знову на поплавок свій погляд повернув.

Дивне відчуття виникло у Сергійовича: ніби він усередині кіно їде. Тобто все довкола нього не справжнє і раніше зняте, як хроніка, один він тут живий і не на плівці. Похитав головою, дурне відчуття відганяючи. І раптом інша думка, ще гірша за ту, попередню, вколола його боляче. Думка про те, що будильник він у будинку залишив. Вчора увечері завів і залишив. Значить, сьогодні-завтра він затихне. І не буде у будинку більше живого часу, поки не повернеться хазяїн, поки знову його не заведе.

А може, Пашка його заведе? Ні, сам він до цього не додумається! Йому головне — у календарі дні минулі викреслювати, йому годинник пофігу! А якщо йому подзвонити? Попросити? Але ж це щодня заводити треба! Ні, не буде він заради будильника до нього додому ходити! Навіть якщо пообіцяє! Звичайно, нерозумно це — так про час турбуватися! Час він там роль грає, де є кому за ним слідкувати і від нього залежати. А якщо таких не лишається, то і час завмирає, зникає.

Ще одна церква, цього разу з червоної цегли, проїхала повз швидко і залишилася позаду. А попереду нова парочка териконів, один із них із зрізаною верхівкою. Пригадав він, як у клітях шахти спускався, як про небезпеку і безглуздість своєї роботи думав. Адже інспекції проводити з безпеки праці треба було постійно, а яка у шахтах безпека праці? Ніяка! Але на кожному шахтоуправлінні годували, поїли, як гостя, як брата, прощалися, як з родичем дорогим. То ж кожна командировка два смаки мала: гіркий і солодкий.

Всі один одного дурили й обнімали один одного. Дурили ніби вимушено, обнімали по хмільній доброті, а в очі зазирали при цьому із питанням, а іноді з явною загрозою. Ніби казали: «Ну ти ж нас не підставиш?»

Час збігав, дорога ледь то ліворуч, то праворуч відходила. П’ятиповерхівки то там, то там мелькали. Будинки приватні за сірими парканами ховалися. Іноді раптом будівля без вікон чи згарище на місці будинку. Але ж не роздивлявся на ходу всяку руїну, від керма відволікаючись. Краєм ока помітив, ну і хай. І машин тепер тут на дорозі вистачає! Правда, машини всі бідні, як у нього. Іномарок блискучих, які до війни літали, підрізаючи всіх і кожного, не видно.