Андрей Курков - Сірі бджоли

Із сумки витягнув Сергійович два кіло макаронів, пшона пакет і два батони.

Знайшовши для усього у кухонній тумбі місце, зупинив погляд на останніх двох яйцях із тих, що він у Світлому на мед виміняв. Макаронів також лишалося трохи, може, якраз на двох і вистачить. Повернувся до кімнати, поверх вугілля, що горіло, гілки дашком склав. Воду у каструлі поставив. Щоб веселіше і світліше було, ще дві свічки церковні запалив.

— Знаєш, Пашка, — подивився на свого гостя уважно. — Завтра чи післязавтра поїду я звідси. З бджолами. До серпня, мабуть.

Мовчанка зависла після його слів.

— Куди, у Вінницю? — після двохвилинної похмурої мовчанки очнувся Пашка.

— Ні, ближче. Туди, де не стріляють. Бджіл випустити.

— А чому ж ти останні три роки тут їх випускав? Не вивозив?

— Таж чекав, доки війна скінчиться. А тепер набридло чекати. Та й мед щоріч гірший з цих полів...

— І що, я один тут залишуся?

— Ну чого один, у тебе там друзі, у Каруселіно!

— Та був один, та і того у нас у селі вбило... А решта там бидлуваті, то «привіт, братан», то нахер посилають! Давай Вовку пом’янемо. Той, що Владлен. Є в тебе що?

Мовчки приніс Сергійович медової настоянки. На стіл разом із чарками поставив. У каструлю на буржуйці макарони висипав.

— Ну, давай! Хай земля йому пухом, — підняв свою чарку Пашка.

— Хай, — погодився Сергійович і відпив половину.

— Я тобі ключа лишу, — заговорив хазяїн дому після ритуальної паузи. — Будеш приглядати?

— А що тут приглядати? — Пашка озирнувся навсібіч. — У тебе ж і вкрасти нема чого, особливо як на своїх «жигулях» поїдеш!

Трохи образився Сергійович від почутого. Вирішив Пашку здивувати.

— Я тобі дещо покажу! — сказав поважно.

Поставив на стіл туфельницю, підняв її кришку лаковану.

— Ось!

Пашка схилився над шкатулкою, на вустах подив у посмішку перетворився.

— Це що? Із крокодилової? — спитав він захоплено, пальцем до носка туфлі торкнувшись.

— Із страусиної. Губернатор колишній подарував. Він же до мене на вуликах раніше, до війни, спати приїздив.

— Значить, не брехали твої сусіди, — Пашка закивав.

Акуратно одну туфлю зі шкатулки витягнув.

— А поміряти можна? — спитав.

— Можеш, тільки вони ж великі! Зачекай, я на підлогу килимок постелю!

Килимка Сергійович не знайшов, а тому постелив рушник.

Пашка туфлі на підлогу опустив, на рушник. Заліз у них ногами.

— Не такі вони вже і великі, — сказав.

— А який у тебе розмір? — здивувався Сергійович.

— Сорок четвертий. У мене плоскостопість, а воно розмір ноги збільшує! Можна я тут, по кімнаті?

— Можна, — дозволив господар дому. Гість обережно довкола столу пройшовся, раз по раз на ноги подивляючись, вірніше — на туфлі. Потім сів на стілець, зняв туфлі й акуратно на місце опустив, у туфельницю.

— Знаєш, давай про всяк випадок телефонами обміняємося, — запропонував Сергійович.

— Так у тебе ж розряджений!

Прикусив Сергійович нижню губу, щоб не ляпнути зайвого.

— Я ж його там заряджу, — сказав після паузи. — Ти мені просто напиши свій! І ще! Я через Каруселіно поїду. Мене там твої «братани» пропустять?

— А чого ні? Ти дивися, щоб тебе там на «укропівському» блокпості не завернули! Там же ніби пропуск треба!

— Пропуск? — Сергійович завмер.

— Ну чи пропуск, чи домовлятися треба. Може, за пропискою випустять?! Ти, головне, не бійся їх! Права качай! Якщо хамлять, то у відповідь хами! Але міру знай, і слідкуй за їх руками! Якщо руки до автомата потягнуться, замовкай одразу і вибачайся! Кажи, що ти через обстріли нервовий!

У сон до Сергійовича ночі глибокої вогняні птахи залетіли. Зі свистом залетіли і тут же вилетіли. Ціла зграя. Він з правого на лівий бік повернувся. І тут десь в далині, там, куди ці птахи у його сні полетіли, загуркотіло. Тільки стало це гуркотіння затихати ніби, як увірвалися в сон нові птахи, і просвистівши прямо над його закритими очима, полетіли далі. І знову загуркотіло десь не так вже й далеко. Навіть ніби хитнуло Сергійовича на ліжку, як у човні на Північному Донці, коли мимо моторка пропливає.

Відкрив очі Сергійович. Відкрив і зі сну свого у темноту кімнати обережно визирнув. Десь щось гуло, але зрозуміти причину його гудіння він не міг через стан свій межовий — між сном і справжньою ніччю, але ближче, все-таки, до сну.

І тут знову свист, як над головою, важкий, шиплячий. І будинок затремтів. Подивився переляканий Сергійович на стелю, тільки не побачив її. Темно ж, ніч. І тут же гуркіт знову, тільки тепер голосніший, ніж уві сні, і навіть, здається, ближче.