Андрей Курков - Сірі бджоли

Вони його після вечері у дворі головного корпусу піджидали. «Мужчина, а як вас звати?» — поцікавилися грайливо. Він їм назвався, а вони давай одна перед одною йому своїми іменами сипати. Маша, Іра, Свєта і — раптом — Віталіна! Він аж рота роззявив. На власницю рідкісного імені подивився. Подивився і зрозумів, що недарма в неї ім’я незвичайне. У неї очі незвичайні були — сіро-зелені, і носик рівненький, і брови стрілочками.

«Ви — мужчина, ви повинні нас шампанським пригощати!» — пожартувала тоді, знайомлячись, одна з жінок. А він що? Він одразу у магазинчик, дві пляшки червоного «Артемівського» приніс, і пішли вони під вечір на солоне озеро купатися і шампанське із пластикових стаканчиків пити. Там, вже у променях сонця, що сідало, роздивився він жінок, які були на санаторному лікуванні, уважніше. І зрозумів, що Віталіна серед них найбільш цікава. У всіх смислах.

Жив він у двомісному номері підвищеної комфортності із сердечником з Херсона. Сердечник на два дні раніше додому поїхав, от і переїхала Віталіна до його кімнати на останні два дні путівки. Вони ліжка зсунули. Дерев’яне «ребро» посередині, звичайно, розділяло їх, але обидві ночі вони разом провели. І ці ночі найкращими у його житті виявилися. Він їй одразу освідчився. А вона тільки спитала: від чого він у санаторії лікується. І дізнавшись, що нічого особливого у нього тут не знайшли, а лише легку стенокардію і щось із суглобами, погодилася на шлюб. Лише прощаючись розпитав він, чим вона у житті займається. Виявилося, що у ЖЕКу диспетчером працює.

Вечір, за яким ніч настане, яка березень навпіл зламає, вже опустився на село, на двір Сергійовича. Буржуйку він зранку протопив, але не стільки заради тепла, скільки заради чаю і сніданку. От і увечері він знову вугілля запалив, лише тепер поверх вугілля гілки, зібрані у саду, дашком поставив. Так круг конфорки швидше нагріється. Дерево, воно, коли горить, жару більше, ніж вугілля, дає. І більше, і швидше.

Вигріб ложкою Сергійович домашньої тушонки з банки, у подарунок у Світлому отриманої. У каструльку кинув. Поставив її на круг. Про запаси свої продуктові задумався — зменшувалися вони. Треба б чи то у Світле знову йти, чи то солдата про допомогу «гуманітарну» просити, чи то просто сидіти і баптистів чекати — може знову приїдуть?

І раптом думки його голосним вибухом знесло. Близьким і потужним. Скло затремтіло, задзвеніло, намагаючись із рам віконних вискочити. Підскочив Сергійович до найближчого вікна. У вухах ще дзвін дзвенить. За вікном — темінь. Долонею до скла торкнувся — тремтить воно. Десь, значить, зовсім поруч шарахнуло!

Вийшов на поріг Сергійович. Роздивився. Нічого не видно. Та і гуркіт вже пройшов. Тільки у вухах шум.

«Вранці подивлюся», — вирішив пасічник. Ну, а що? Що він зараз побачити може? Головне, що не у його двір міна влетіла. І не у сусідський. Інакше б вже і скла у вікнах не було!

Тушонку без апетиту з’їв. Ліг у ліжко, а заснути спочатку не виходило. Тільки посеред ночі здолав його сон.

І вже уві сні почувся йому шум мотора і голоси чоловічі. А потім стукіт у двері. І все голосніше і голосніше, доки не розбудив цей стукіт Сергійовича. Піднявся він, хитаючись, до дверей підійшов.

— Хто там? — спитав хрипко.

— Я це, Пашка!

Як тільки двері відкрив, увірвалися у будинок два мужики кремезні у камуфляжі. Навіть брудні черевики не зняли. А Пашка слідом за ними увійшов, та так у коридорі і залишився. На обличчі — похмурість. Стоїть, губи жує, мовчить.

Сергійович слідом за мужиками до кімнати. А вони сервант відкрили, шафу, один у кухню вскочив.

— Що шукаєте? — спитав Сергійович, просинаючись повністю і відчуваючи, що ось-ось охопить його злість і роздратування через неясність ситуації.

Один із мужиків повернувся у коридор, узяв черевики Сергійовича до рук, підошви вивчав. Потім вийшов з ними на поріг, двері відчиненими лишив. Навпочіпки сів і став черевики хазяїна у грязюку біля порога підошвами мазати. Потім із ними ж у руках повернувся до кімнати.

— Папір білий є? — спитав, дивлячись на хазяїна дому зневажливо.

— Нема, — пробурчав Сергійович.

Мужик до відкритої шафи зазирнув, туди, де на полицях наволочки та білизна лежала. Витягнув звідти наволочку. Розгорнув, на підлогу кинув, а потім поставив на неї брудні відбитки черевиків. Другий навпочіпки сів, у сліди черевиків втупився, ліхтариком собі присвічуючи.

— Ні, — сказав. — Не його!

— Так а що там? — знову спитав Сергійович, відчув, що незрозуміла небезпека щойно його минула.