Андрей Курков - Сірі бджоли

Але тут знову сумнів Сергійовича охопив.

«Ні, некрасиво буде! Вийде, ніби я їх подумки розділяю. А наша ж родина не на три частини розпалася, а на дві. Я і вони. Значить, колись не з трьох вона збереться назад, а з двох».

Остання думка схвилювала Сергійовича. Піднявся він на ноги, два рази довкола столу обійшов, останню новорічну листівку від Віталіни до рук узяв, перечитав. Зупинився на її і доньчиному іменах у кінці привітання. І тут осінило його. Знову до столу сів.

«Дорогі Віталіна й Анжеліка», — написав і розслабився на мить, а потім узяв і слово «мої» на початок звертання додав. Вітання вийшло коротким і тому переписав він його на звороті фотографії великими літерами. Підписав конверт. І свою адресу нову поштову на ньому позначив: «вул. Шевченка, 37». Посміхнувся, подумавши, що Віталіна вирішить, ніби він на сусідню вулицю перебрався!

До раннього вечора підписаний і заклеєний конверт з фото-листівкою привітальною на столі лежав. Не вистачало на ньому марки, але важливіше було для Сергійовича те, що для відправки листа не вистачало пошти. Автофургон «Укрпошти» на Світле поїхав і назад не повертався. Вони-то, водій з напарником, може, й узяли б конверт, якби Сергійович попросив та заплатив. Але тоді у нього і думок про поштові привітання не було. Їх би і зараз не було, якби не ці три листівки! Та тепер от як бути? Як конверт на «велику землю» передати? Там же і пошта працює, і марки продають!

Сумно посміхнувся Сергійович. Зрозумів, що «велика земля» із старого фільму про полярників радянських у думках постала. Але тепер була набагато ближче. Адже він зранку двічі на «велику землю» дивитися ходив. Ну якщо і не на неї, то точно в її бік! Вона там, за гребенем, за горизонтом. І горизонт її ніби від сірої зони захищає. Тільки навіщо їй від сірої зони захищатися? Сіра зона ні на кого не нападає! Вона тому і сіра, що нічого в ній не відбувається і майже нікого немає.

А от за нею, за сірою зоною, інший горизонт і теж озброєний. І так виходить, що обидва ці горизонти проти сірої зони зброєю наїжачились. Хоча обом на їх сіру зону плювати, вони через неї один в одного поцілити хочуть. Якби і ті, й інші пішли, тоді б сіра зона знову «великою землею» стала!

«А що, як Петра попросити? — подумав Сергійович. — Він конверт точно відправить!» Пригадалося, що Петро йому номер мобільного про всяк випадок залишив. Знайшов Сергійович номер і відправив «есемеску» з одним лише словом «Приходь».

Відправив і засумнівався: чи потрібно було? Прийде він сюди через поле розтале, по грязюці, і дізнається, що покликав його Сергійович тільки для того, щоб листа для відправки передати! Листівку вітальну з Восьмим березня? Він то, якщо прийде, то думати дорогою буде, що трапилося щось! А що тут трапитися може? То там, далеко за Світлим, щось ухкає. Там зараз обстріл. А тут ніби і продовжується поштове перемир’я. Тільки пошту більше не возять.

Близько опівночі, коли Сергійович уже у ліжку лежав та у стелю темну дивився, стукіт у двері пролунав.

— Ну, як тут у вас? — спитав, заходячи, Петро.

На голові у нього лижна шапочка, а так у тому ж камуфляжі, що і минулого разу. І знову автомат на плечі коротким дулом донизу висить.

— Тихо, — відповів Сергійович. — Тільки пошту привозили!

Вдягнувся Сергійович. Одну напівзгорілу церковну свічку сірником оживив — освітила вона стіл, листівки і конверт підписаний. І ще їх обличчя освітила, коли всілися вони один проти одного.

— Там у вас пошта є? — спитав пасічник.

Петро кивнув.

— А ти можеш марку купити і листа відправити? — присунув рукою Сергійович конверт, підписаний ближче до гостя.

— Добре, — солдат на адресу погляд кинув і засунув його у внутрішній карман куртки.

— Це дружині і доньці, — пояснив хазяїн дому і мимовільно позіхнув. — Ну, а у вас як? Тихо? — спитав з ввічливості.

— Було б не тихо, ви б почули! — відповів хлопець. — Ротація скоро буде. Може уже і не побачимося! А наступного разу, мабуть, в інше місце фронту відправлять.

— Ну, недалеко ж?

— Хто його знає! — Петро знизав плечима. — Лінія фронту — більше чотирьохсот кілометрів! Я от хотів подарунок вам організувати та не встиг.

— Який подарунок? — насторожився Сергійович і знову про гранату зниклу згадав.

— Ладно, скажу. Не вийде вже сюрпризу. Хотів подарувати вам відро з зеленою фарбою. Для паркану! Щоб вам тут веселіше було!

— Ну, це не важливо, — відмахнувся Сергійович. — Я от поки тебе не було, вулицю перейменував! І нові таблички повісив! Не Леніна вона тепер!