Андрей Курков - Сірі бджоли

Але потім, коли став він правильно у стос їх складати: спочатку останні хати, що біля церкви, а потім, по черзі, у бік зменшення, з’явилося у душі відчуття гордості і задоволення.

Зрозумів він, що саме так справжні поштарі і роблять, коли з області чи району мішки отримані розгрібають.

Узяв стос листів до сорокового номера, вдягнувся і пішов на початок вулиці. Десь їх у поштові ящики, до паркану прибиті, кидав, десь під двері підсовував. І наче з кожним сусідом чи сусідкою вітався: легко їх обличчя в уяві бачилися і голоси чулися. Правда, від цього на душі важче ставало, адже не знав він практично нічого про те, куди вони поїхали і що з ними зараз. Але вже краще хай листи їх чекають, ніж вони ці листи чекатимуть! Все одно їх додому потягне, як тільки війна скінчиться. Та поки що селу їхньому, Малій Староградівці, пощастило! Ну так, церква у селі підірвана, але в ній і так ніхто не жив, вона — дім Божий, а у Бога таких домів у кожному селі по одному, по два. Ну ще пару снарядів упало, але лише один шкоди наробив. А так усе в порядку! Майже усе село їхнє! Повертайся і живи собі!

Підсунув п’ять листів у тридцять шостий номер, повернувся він у свій тридцять сьомий. Тобто додому. Перепочив, посидів біля столу хвилин десять і з другим стосом листів знову на вулицю вийшов. Коли після виконання неочікуваних поштарських обов’язків додому повертався, сутінки, які спадали на землю, помітив. Всюди вони спускалися, вечір віщуючи. Прозорість повітря зменшилася, хати глибше у свої двори від очей людини, що вулицею йшла, відступили.

Будильник без п’яти хвилин п’яту показував. Підкрутив його Сергійович. На буржуйку каструлю поставив — вирішив гречки зварити. Музики йому раптом захотілося. Пригадав з кривою посмішкою на обличчі, як дивакувато сьогодні Пашці підстрибував, щоб той йому листи віддав. Зразу і про листи ці згадав.

Витягнув їх із кишені куртки. Дві церковні свічки і до третьої, що вже горіла, у баночку на столі додав. Присунув до себе тремтяче світло і відкрив перший конверт. А у ньому — листівка новорічна.

«Серьожа, вітаємо тебе з Новим роком! Бажаємо розсудливості, здоров’я і щоб мир настав! Твої Віталіна й Анжеліка».

— Ого! — вирвалося у Сергійовича.

Перечитав він ще раз акуратним м’яким почерком виведені рядки.

«Чого ж вони раніше не вітали?» — подумав, пригадав, як нудно і буденно Новий рік два місяці тому зустрічав, пригадав, як просто просидів до півночі, чарку настоянки медової випив і спати ліг.

Засунув назад листівку у конверт, ближче до очей його підніс. Печатку роздивився, а на печатці поверх марки: «Вінниця, 16 грудня 2015 року». Зітхнув важко. Спорожніли думки його. Тиша бездумна у голові настала. Узяв до рук інший конверт, зрозумів, що також від Віталіни. На марці печатка: «Вінниця, 12 лютого 2016 року». Наступний конверт також за минулий рік виявився, тільки вже з грудневою датою.

Відкрив Сергійович обидва конверти. В одному — листівка із привітаннями до минулорічного Дня Радянської армії. У другому — знову новорічні побажання, але свіжіші: «З Новим роком тебе! Будь здоровий і щасливий! Раптом що — приїзди! Віталіна й Анжеліка».

— Раптом що? — спитав сам себе Сергійович. І не знайшов відповіді.

«А я ж їх ні разу не привітав, — подумав за хвилину. — Та і як звідси привітати?»

Погляд зрадницьки його увагу звернув на мобільник, що біля будильника лежав.

«Подзвонити, чи що?» — задумався.

Узяв до рук, знайшов номер. Ніби випадково на кнопку «подзвонити» натиснув і до вуха підніс.

— Алло! — пролунав знайомий, дзвінкий, такий рідний голос. — Алло! Слухаю!

Хотів Сергійович щось сказати, але в горлі клубок застряв. Він його проковтнути хотів, але не вийшло нічого, тільки біль з’явився, але не в горлі, а в душі. Натиснув Сергійович «відбій», опустив долоню з мобілкою на стільницю. В очах сльози з’явилися. Вуста самі страдницького виразу набули, поважчали. Усе довкола важким зробилося, і повіки на очі тиснули, і на плечах важкість.

Піддався Сергійович цій важкості, опустив голову на руки. Телефон, затиснутий у правому кулаці, задзвонив раптом. Жалібно задзвонив, ніби боляче йому, ніби перетис його Сергійович надто. Слухав він цей дзвоник довго, кілька хвилин. А потім зрозумів, що замовк вже телефон, але у вухах ще дзвін стоїть. І слухав Сергійович його відлуння, поки не стихло воно, поки тиша не настала.

На третій день березня сонце заграло промінням, як м’язами. І полями, і городом чорні плями землі розповзлися, з-під снігу вибиралися, плечі розпростувати. Двічі виходив зранку Сергійович на край городу. Точніше, до саду ходив, подивитися, як там бруньки на гілках наливаються. Ну а від останніх дерев саду, від яблунь з абрикосами, до краю городу рукою сягнути. От і ходив він, як вже поряд опинився. Зупинявся на межі — межа тут широка, щоб віз проїхав чи трактор, як треба. Зупинявся і дивився на лісосмугу, яка праворуч нижнім ізламом поля з боку Світлого підходила, а потім угору до Жданівки піднімалася. Визирав загиблого із сережкою у вусі, але без бінокля ніяк роздивитися не міг. Там, правда, де він лежав раніше, сніг іще не зійшов. Дерева лісосмуги його від вранішнього сонця захищали.