Андрей Курков - Сірі бджоли

Поснідавши, вийшов Сергійович у вологий і сірий ранок і навпростець до хвіртки вуличної рушив. Пашка його чекав, хоч і не домовлялися вони, що Сергійович до нього так рано заявиться.

— Кави хочеш? — запитав Пашка Сергійовича замість «здоров».

Гість кивнув. До одинадцятої вони за столом сиділи. Сиділи і то мовчали, то ні про що, тобто про минуле, говорили, перериваючись раптом на думки про життя нинішнє, особливе.

Біля одинадцятої ранку Пашці на мобільний «есемеска» прийшла. Сергійович аж здригнувся — раніше він і не чув, який телефонний звук Пашці про «есемеску» повідомляє. А звук подвійним боєм дзвону виявився! І одразу подумав Сергійович про те, що дзвін же на землі лежить, серед балок обгорілих та всього, що від церкви підірваної лишилося.

— Ну що, ходімо! — сказав Пашка, прочитавши повідомлення.

У дворі Сергійович помітив, що Пашка комір кожуха свого, який усю зиму стояв і вуха від морозів захищав, на плечі опустив.

«Ну так, — подумав. — Весна вже!»

— Нам, може, почекати доведеться, — озирнувся на Сергійовича Пашка. — Це вони тільки зараз у Каруселіно приїхали.

— Так, а хіба Каруселіно у нашій зоні? В сірій? — здивувався Сергійович.

— Ну, по карті так, а так звичайно, в «денеері» воно, але вони там домовилися якось стосовно маршруту. Може, заплатили! Пошту всі хочуть отримати!

Сергійович подумав тут же, що самому йому ніяка пошта не потрібна. Хіба що газету почитати б! Але ж не виписував він нічого уже років десять! Раніше новини з телевізора брав. А потім зникли новини разом з електрикою. Тепер, здається, і не надто вони йому потрібні, ці новини. Що вони міняють? Хоча газета все одно річ приємна. У руках шурхотить та і відволіктися допомагає...

Вийшли вони на початок колишньої Шевченка, а тепер Леніна. Туди, де дорога з боку Каруселіна у вулицю вливається. Сніг з полів ще не зійшов, а тому, щоб роздивитися ґрунтівку та від поля відрізнити, треба було сильно очі напружити. Та лише зблизька вона вгадувалася тим, що горбатилася трохи і між нею та полями з обох боків канавки колись на випадок дощу покопали. Тепер вони ніби тінь давали, підкреслюючи межі проїзду.

— Думаєш, проїде? — спитав Сергійович, не відриваючи погляду від дороги.

— А що? Мін тут нема, — відповів Пашка.

Сергійович промовчав. Став горизонт вивчати. Там же окопи, бліндажі, укріплення! Тільки звідси неозброєним оком нічого не видно. Горизонт як горизонт!

— Он вона! — зрадів Пашка. Руку вперед простягнув, вказівним пальцем Сергійовичу підказав, куди дивитися.

Придивився Сергійович. Дійсно, рухому цятку побачив під горизонтом. Відстань від Каруселіна до Малої Староградівки невелика, навпростець кілометри зо два, а шляхом — три з половиною. Але дорога така, що їхати обережно треба, повільно, щоб у канавку придорожню не зісковзнути. Та і час такий, що швидко не поїдеш — найбільш безпечно з «похоронною» швидкістю їхати! Хвилин, мабуть, п’ять минуло, перш ніж упевнився Сергійович, щодо них пошта їде. Та не просто пошта, а вантажівка, кузов-фургон якої у жовто-синій колір українського прапора розфарбований. Якось навіть дивно було бачити машину тут, та ще й таку, що їде до них з боку «денеера». Спочатку дивно, а потім ледь радісно, ніби вона мир везла замість пошти. Але хіба мир такою машиною привезеш? Ось танком привезти можна!

— А що, як там посилки тим, кого вже і серед живих немає? — спитав уголос Пашка.

— Назад відправимо, — Сергійович знизав плечима, здивувавшись, що його ворог-приятель таких простих правил поштових не знає.

— Одразу відправимо чи спочатку перевіримо? — повернувся до нього Пашка.

— Не знаю, — мотнув головою Сергійович. — Скажуть, мабуть.

Ось уже і напис над кабіною прочитати можна: «Укрпошта».

Сергійович так і припав поглядом до цього напису. Здивування радісне його охопило, ніби під гіпноз він ненавмисне попав.

Машина зупинилася поряд із тими, хто зустрічав її. У кабіні два чоловіки. Обличчя перелякані. Водій дверцята відкрив.

— Мала Староградівка? — спитав, аркуш паперу у руці стискаючи.

— Ага, — Пашка кивнув.

Обидва мужички з кабіни вилізли. Усі четверо до задніх дверей кузова підійшли. Бжикнув штир залізний. Підняв його за приварене «вухо» водій, із круглої дірки витягнув. Праву стулку відкрив. Всередині мішки жовті, водонепроникні. Підтягнув водій до себе ближній мішок, схопив бирку рукою.

— Цей ваш, — на мішок кивнув.

Потім дотягнувся до наступного мішка, теж до краю кузова підтягнув.