Андрей Курков - Сірі бджоли

— А цей далі, у Світле! — сказав.

— Що, один лише? — незадоволено здивувався Пашка. — А посилки де?

— Ні, посилки ми не зберігали, назад відсилали. Тут лише письмова кореспонденція. Яка не псується. Ось, розпишіться! — підсунув він Пашці папір. — Там, де галочка. І прізвище своє вкажіть!

Розписався Пашка.

А напарник водія розгорнув мапу, став дорогу до Світлого на ній роздивлятися.

— Ви ось так прямо їдьте, — сказав йому Сергійович. — Потім у кінці вулиці ліворуч і перед підірваною церквою знову праворуч і прямо!

Пашка раптом до напарника водія пильно придивився.

— А скажіть-но, може, у вас з собою горілка є? — спитав по-своєму, як у старого знайомого.

І водій, і напарник уважно на того, хто питав, подивилися, перезирнулися потім.

— А платити чим будеш? — водій спитав.

— Рублями.

— Тоді тисячу рублів пляшка, — повідомив водій.

— А хоч не «палена»? — Пашка поліз у задню кишеню штанів, витяг звідти пачку російських рублів.

— Самі п’ємо, — дещо ображено заявив напарник водія. — У Слов’янську брали.

Заплатив Пашка. Напарник водія з кабіни п’ять пляшок витягнув.

Розтикав Пашка півлітровки по кишенях кожуха — і у бічні по пляшці засунув, і у внутрішні. Куди він п’яту подів, Сергійович і не помітив, тільки руки у Пашки вмить звільнилися.

— Може, вам ще чого? — ввічливо посміхнувся водій. — Цигарок, може?

— Ні, дякуємо! — Пашка закивав. — Палити — здоров’я гнобити! А горілку пити — душу веселити!

— Ну, веселіться тоді! — водій кивнув.

Боязкість і страх, які спочатку на його обличчі прочитувалися, вивітрилися кудись. Видно, у «поштових» не ті очікування були. А тут одразу такий почин — п’ять пляшок горілки продали!

Провели Пашка і Сергійович вантажівку поштову поглядами. Доки не зникла вона з виду. Пашка мішок з поштою підняв. Видно було, що розчарований він. Чи то його малою вагою, чи то тим, що посилок не привезли.

— Пішли, — видихнув він. — У мене вдома розсортуємо!

Сергійович тупцяв черевиками слідами коліс поштової вантажівки. Ішов, мабуть, на метр-півтора від Пашки відставши. Ішов і думав, що ось уже друга машина їх селом у цьому році проїхала. І думалося йому якось легко і тихо-радісно про цю вантажівку, поки він про першу машину не пригадав, про ту, що до Пашки зимової ночі приїздила! Про людей, які нібито йому, Пашці, іномарку без документів дешево продати пропонували.

«Ні, ну з нормальних машин — це точно перша за рік! — відкинув він неприємні спогади і повернувся думками до поштової вантажівки. — А коли все скінчиться, то така машина буде до нас щодня приїздити, і ніхто на неї уваги не звертатиме. Людина ж не дивується сходу сонця? Бо воно щодня сходить. Милуватися іноді милується, а так, щоб все покинути і бігти на край городу дивитися? Ні, такого не буває!»

— Ей! — крикнув він раптом у спину Пашці. — А рублі у тебе звідки?

— Братішки допомагають, — озирнувся той ідучи. — Я — їм, а вони — мені! Треба ж якось виживати!

Мішок Пашка розв’язував особисто. Точніше, намагався розв’язати чіпкими пальцями. А вузол «мертвим» виявився, разовим. Такий не розв’яжеш! Це Сергійович одразу зрозумів. Зрештою, Пашка теж зрозумів марність своїх зусиль, узяв ножа і відрізав увесь вузол з биркою до чортової матері. Після цього, з виглядом досить задоволеним, висипав на стіл вміст мішка.

Зашурхотіли листи приємно-таємничо, на стільницю падаючи. Конверти різними почерками підписані. А вулиці на конвертах мелькають лише дві: то Леніна, то Шевченка. І не знає ніхто з тих, хто відправляв, що усе тепер у них у селі навпаки, що Леніна тепер Шевченка називається, а Шевченка — Леніна!

Посміхнувся Сергійович і тут же на собі здивований погляд спіймав. Пашка вже мішок пустий згортав.

— Знадобиться у господарстві, — сказав і відніс до кухні, де все його «знадобиться у господарстві» зберігалося, за дверима, яку він ніколи відкритою не залишав.

Повернувшись до столу, хазяїн дому підгріб листи, які на край випали, до центру столу, розвернув верхнього листа адресою догори і знову подивився на гостя, але вже серйозно і спокійно.

— На вулиці поділимо, — сказав, — а потім ти свої рознесеш, а я — свої!

Сергійович кивнув.

Сортував листи Пашка власноруч. І росли тепер поряд з великою горою листів дві маленькі: «Леніна» і «Шевченка». Два листи він окремо поклав: там на адресі провулок Мічуріна значився.

Стояв Сергійович поряд, дивився, як Пашка уважно до кожного конверту прицінюється, ніби намагаючись обличчя адресатів пригадати. Думав, що і самому було б приємно до процесу сортування долучитися.