Андрей Курков - Сірі бджоли

Можна, звичайно, було піти до Пашки і бінокля попросити, але чомусь інтересу тепер у Сергійовича до вбитого було менше, ніж коли він поверх снігу лежав. Хоч жалість до нього лишалася у душі. І щоразу, коли він, убитий із сережкою у вусі, випадково на думку спадав, гірко ставало Сергійовичу. Гірко і боляче.

Набродившись під сонцем березневим, повернувся до будинку. Потримав двері вхідні пару хвилин відкритими, щоб повітря у будинку із повітрям двору змішалося. Потім замкнув їх на гачок і клямку. Роздягся-роззувся, сів до столу. Три листівки, отримані від Віталіни, дістав і перечитав уважно. Слів там обмаль, тому роздивлявся він більше почерк, ніж смисл і так зрозумілих привітань. Роздивлявся із посмішкою і ніжністю. Звідки ця ніжність узялася — сам здивувався. Мабуть, від самотності. І від того, що за три роки від початку війни зрозумів він, що дружина його колишня про нього не забувала. Та і від імені донечки листівки також підписувала.

Передивився він уважно кожну літеру на першій, найбільш старій листівці. Почерк рівненький, округлий, жіночий. Не те, що у нього! У нього кожна літера ніби втекти з рядка намагається. То донизу рвоне, то вгору, ну прямо як поле за городом!

На другій листівці, тій, що до Дня Радянської армії, почерк Віталіни трохи інший був, ніби поспіхом писала вона. Літери приземкуваті і направо, в той бік, куди рядок пишеться, похилені. Може, електрики у них не було і писала вона зі свічкою?

Третя листівка знову, як перша, рівним округлим почерком написана. Тільки щось її від першої та і від другої відрізняло. Придивився Сергійович уважніше.

— А-а! — посміхнувся.

Зрозумів, що на перших двох Віталіна і за себе, і за доньку підписувалася, а на третій Анжеліка сама своє ім’я ручкою вивела. І чим більше він на доччине ім’я дивився, тим більше різницю між її почерком і почерком колишньої дружини бачив. Але одночасно з різницею бачив і багато спільного. Літери «а» були у дружини і доньки, як близнюки. А от «е» відрізнялася!

Хмикнув Сергійович, дивно радіючи своєму відкриттю.

«Це ж що виходить, — подумав. — Виходить, що родичі не лише фізіономіями, носами й очима один на одного схожі, але і деякими літерами?!»

Притулив він листівки до баночки-підсвічника. Тільки не картинками назовні, а привітаннями. Пообідав, та все на листівки поглядав. А потім вирішив, що треба йому Віталіні також листівку написати! Адже днями знову червоний день календаря — Восьме березня! Якраз і привітає він її, дасть зрозуміти, що не пропав, що живий.

Витягнув із серванта сумку з документами, яка у самому низу, під фотоальбомами і шкатулкою зберігалася. Там, серед документів, і грамоти за перемоги у змаганнях з праці зберігалися, і листи усякі з листівками. Чисті листівки він там теж колись бачив!

Вивалив все на стіл, перегортав папери і документи, але в жодній підходящої поштової картки не знайшов.

Подивився на підлогу біля серванта на два фотоальбоми з сімейними світлинами. Узяв один, розкрив. Віталіну вагітну побачив на лавці. Кольорова світлина тихої радості думкам додала. Став він альбом і у зворотному напрямку гортати, до початку. І життя його перед очима у зворотному напрямку пробігло, кадр за кадром назад до весілля перемотувалося воно, як кіноплівка.

А на весільних світлинах зупинився він, завмер. Придивився до тієї, що менша, розміром з листівку. На ній обоє такі задоволені і щасливі, ніби борщу об’їлися. Посміхаються, дивляться на фотографа так, ніби з’їсти його готові. Витягнув Сергійович цю світлину.

«А що, — подумав, — можна і на ній написати!»

Ручку дістав, блокнот, у який колись дані електролічильника записував. Вирішив спочатку потренуватися, адже давно від руки не писав! А тут треба без помилок, одна у нього така світлина, інші у конверт не влізуть!

«Дорога...» — написав він ручкою на папері. Написав і задумався.

Якось ніяково слово письмове «звучало». Недоречно, чи що. Скільки років мовчання і раптом «дорога»! Закреслив, а за хвилину з нового рядка «Шановна» написав. І знову зупинився.

«Яка ж вона шановна? — подумав. — Тобто, звичайно, шановна, але співробітниками, сусідами. Не чоловіком же, хай і колишнім! Чоловік її кохати повинен тобто, коханою називати. А от як колишній чоловік колишню дружину називати має??? Чи, може, треба йому два окремих вітання написати? Одне Віталіні, тоді вже хай „шановна“ буде, й одне доньці — її-то вже точно „дорогою“ назвати можна, вона ж ні до чого у всіх цих наших з Віталіною суперечностях».