Андрей Курков - Сірі бджоли

Коли біля хвіртки Пашкиної зупинився, побачив, що темно у його вікнах! Свічки ж у нього стеаринові, яскраві! Іноді по дві запалить і вся кімната світиться! А тут, значить, або спить, або вештається десь. Подивився Сергійович уважно в один кінець вулиці, потім на другий: і там, і тут сіра нерухомість! Зайшов у двір. Стукнув для годиться у двері. Гуркіт від удару стих і знову тиша настала.

— Де ж це він? — пробурчав Сергійович і оглянув сніг довкола порога. Погляд кинув на стежку, що у снігу витиснена, яка до хвіртки у сад вела. Видно було, що туди, до саду-городу, він частіше ходить, ніж на вулицю.

Пройшовся і Сергійович тією стежкою. Вивела вона його на край городу до поля, вниз, до злому. Вивела і далі пішла, а він зупинився.

Ясно було йому і раніше, що він туди ходить. У Каруселіно. То по хліб, то по горілку. Ходить, а його, Сергійовича, з собою не кличе! І що звідти до нього «Владлени» всякі сновигають. Може, дійсно, шпіонить він на них, розвідником записався?

Вернувся до Пашкиної хати. Пеньок до вікна приставив, піднявся і всередину зазирнув. У сірості кімнати сягнув він поглядом до стіни з годинником і від побаченого подих затамував! Важка гирька годинника настінного майже на всю довжину до підлоги витягнулася! «От сучий син! — вилаявся по думки Сергійович. — Так же можна і без часу точного лишитися!»

Занервував Сергійович. Зіскочив з пенька, швидким кроком на межу городу вийшов. Придивився до стежки, що вниз полем спускалася і вже метрів за двадцять-тридцять сірістю темною приховувалася.

— Пашка! — крикнув туди, в поле. — Пашка! Де ти? Ідеш?

Зимове повітря терпке, у ньому крики грузнуть, як мухи у варенні. Ніякого тобі відлуння, ніякої гучності! Березень вже майже, а зима все ніяк не відступить!

Знову до хати Пашкиної повернувся. Узявся за дверну ручку, смикнув у півсили. Нерви змусили нижню губу прикусити.

— Де ж він вештається? — прошепотів сердито.

І на всю силу на себе ручку дверну як потягне! Скреготнуло залізо, вискочив зігнутий язичок замка з паза. Відкрилися двері.

Поспішив Сергійович усередину — ухопився за легку гирку, потягнув за неї годинникового ланцюжка униз. Злетіла важка гирка від підлоги вгору та так, що по дерев’яному ящику годинника глухо вдарила.

— Встиг, — видихнув Сергійович.

Вийшов на поріг. Спробував двері назад до рами запхати, але зігнутий язичок замка не дав їй зачинитися. Тоді взяв він пеньок з-під вікна і підпер ним причинені вхідні двері.

Так вже точно вітер не відкриє, якщо налетить! А злодіїв тут немає, нікому тут по хатах тинятися.

Спав уже Сергійович години зо три, руки голі поверх ковдри склав через тепло надмірне. Перегріла буржуйка повітря у кімнаті. Навіть у кухні тепер тепло було. Спав він міцно, але голосний стукіт у двері очі змусив відкрити раніше, ніж прокинутися.

— Хто там? — спитав сонно.

— Відкрий! Швидше! Це я, Пашка! — заторохтів знайомий голос.

— Гоняться за тобою, чи що? — спитав, впускаючи його, пасічник.

— Не знаю, не озирався! Але хату обікрали і вони, здається, ще у хаті! Я галас чув!

— Як обікрали? — не зрозумів Сергійович, свічку церковну на столі запалюючи.

— А чого жарко так! — здивувався Пашка.

— Та випадково вийшло, — Сергійович штани вдягнув. Светра за звичкою на майку натягнув. — Так що там у тебе?

— Двері виламали! Не знаю, що шукали... Може, їжу!

Сон тільки зараз потихеньку з голови Сергійовича вивітрювався.

— Двері? — перепитав він. — І що?

— Що-що? — перелякано вирячився на хазяїна дому гість. — Так же і вбити можуть! Хто зараз селами покинутими ходитиме? Тільки бандити, для яких життя людське копійки не вартує!

— Хм, — Сергійович зітхнув. — Ходімо подивимося! — запропонував після паузи.

— Ти що! Якщо вже і дивитися, то краще вранці! Давай я в тебе переночую!

— Ну добре, — погодився Сергійович. — Ночуй! Он на дивані лягай!

Загасив Сергійович свічку. Гість улігся і хвилин за п’ять захропів. Так захропів, як після горілки поганої буває — уривчасто і голосно.

Уранці вирушили вони до Пашки. Узяв Сергійович з собою сокиру. Про всяк випадок. Ішов і думав, що більш логічно було б гранату, Петром подаровану з собою узяти. Граната — це і правда зброя, а сокира що? Сокира кулю не зупинить! Але хрін його знає, куди він цю гранату дів? Може, закотилася кудись під сервант чи шафу? Та ж наче він і зазирав по всіх закутках, а так її і не знайшов. Куди ж вона подітися могла?!

Двері до хати Пашки так пеньком підперті і були, тільки тепер пеньок на боці лежав.