Андрей Курков - Сірі бджоли

А коли поїхав джип, повернувся Сергійович до будинку і коробку з пакета дістав. А в ній ті самі дивовижні туфлі з перламутрової шкіри виявив. Спочатку вирішив, що це подарунок, щоб носити. Підстелив газетку на підлогу, їх поставив, ноги всередину засунув, а ноги там ледь чи не загубилися — розмірів на п’ять вони більші виявилися, чим Сергійовичу треба. І тоді ясно стало, що подарунок не щоб носити, а на пам’ять! Що це ті самі, а не такі ж, і ще, коли у них Сергійович ноги засовував, то хрускіт паперу почув. Поліз потім руками у носки туфель і витягнув звідти чотириста доларів — по дві сотки у кожному носку!

Він їх, до речі, і не витратив тоді! Лежать вони у серванті у одній з книжок разом з іншими заощадженнями. Озирнувся Сергійович на сервант, на десяток книжок, які за склом верхніх дверцят стояли. Зрадів, що про гроші згадав! А то прийде раптом Пашка і почитати щось попросить! І якщо про ці гроші не пам’ятати, то легко можна без заощаджень лишитися. Пашка — він такий, він як у книжці знайде щось — ніколи не зізнається!

«А їх же вшити можна», — раптом подумав про подаровані туфлі хазяїн дому. — Тільки не всякий швець візьметься! От ассирійці-чоботарі за таку справу узятися можуть! У них руки золоті, вони, кажуть, самим єгипетським фараонам чоботи шили! У Донецьку, мабуть, ще працює парочка ассирійців, якщо через війну не поїхали! Але до Донецька далеко, та і якщо на блок-посту хто перевірить, то заберуть туфлі одразу і мовчки! Ще і його звинуватять, що вкрав! Звідки у простого пенсіонера такі туфлі?! Ні, хай краще тут полежать до кращих часів!

П’ять днів пролетіло однакових, як ворони. Сергійович би так про ці спокійні й одноманітні дні і не думав, якби чи не єдиним звуком, котрий час від часу довкілля наповнював, не виявилося вороняче каркання.

— Може, весну накаркають, — розмріявся Сергійович, прислухаючись і марно вишукуючи у довколишньому світі інші звуки.

Пару разів бачив він, як з країв шиферу на даху крапало. Але відлигою назвати побачене він не міг. За тим, що і сонце ледве визирало, і вітер холодом сирим в обличчя шугав. Тож хоч і виходив він у двір, але надовго там не затримувався. Постоїть, поозирається навсібіч і назад.

А вдома що? Або ліжко, або стілець та стіл. Робити особливо нема чого. Лише думати та згадувати. Згадувати минуле, хоч веселе, хоч сумне, йому також набридло. І тягнуло його тепер, як кожного мужика у таку пору року, до чарки. Але характер Сергійович сильний мав, та і до чарок ставився він своєрідно: міг з однією чарочкою дві години сидіти і більше дивитися на неї, ніж до рук брати!

«Тобі треба було у Парижі народитися! — розсміялася колись, звернувши увагу на цю звичку, Віталіна. — Там у кафе з однією чаркою коньяку французи годинами сидять!»

Це ще коли у них між собою усе до ладу було. Звідкіля вона про Париж знала? Чи то по телевізору бачила, чи вичитала десь! Сама ж вона за кордон не їздила, якщо не рахувати Білорусії, де парфуми і трикотаж дешеві.

«Дивно, що Пашка так довго не заходить, — переключився у своїх думках Сергійович із колишньої дружини на ворога-приятеля. — Чи не прихворів?»

Слово «ворог», яке він у своїх думках іноді стосовно Пашки вживав, давно втратило свій військовий смисл. Ну який же він ворог. Звичайно, ніякий! З ворогами хіба розмовляють? З ворогами хіба сваряться? Горілку хіба з ними п’ють? Допомагають їм вікна склити?

Але ж ворогом дитинства йому він був! І від цього нікуди не подітися! Пам’ять же не зітреш гумкою!

Замислився Сергійович, порився у думках, слова перебираючи. Нічого не знайшов! Мало у нього слів у голові про запас лежить! Читати треба було у дитинстві більше, а не м’яч колгоспним полем ганяти. А тепер спробуй себе змусити! Та й що читати? Книжки, які у серванті, він уже по два-три рази перечитував, а перегартував разів зо п’ять, як не більше. Але перегартував не для того, щоб сюжети і героїв пригадати, а щоб гроші, між сторінок сховані, перерахувати.

Перерахунок цей, правда, мало що давав. Сума у доларах уже три роки не мінялася. І гривні, хоч ніхто і не відміняв, але тимчасово смисл свій втратили. Та й у Світлому ніхто у нього грошей не попросив за яйця чи консерви. Люди там добрі. Бачать, що твоя біда більша, ніж їхня, от і допомогти одразу готові!

«Але що ж з Пашкою? — знову повернувся він думками до жителя недавно перейменованої ним вулиці. — Піти, може, провідати?»

Час до сутінків наближався. Дні, хоч і ставали довшими, але все одно закінчувалися надто рано, не даючи Сергійовичу нагоди темряву за вікном вечором називати. Вдягнувся він, взувся. Біля хвіртки затримався, до таблички «вул. Шевченка» придивляючись.