Андрей Курков - Сірі бджоли

Додому повернувся Сергійович задоволений. Ноги, щоправда, гули. Але коліно праве мовчало, ніби схвалювало воно причину, з якої цієї ночі Сергійович його спокою позбавив.

Варто один раз збитися із життєвого ритму, і потім дні, а то й тижні минуть, поки не заштовхає тебе саме життя знову у звичну колію.

От так і у Сергійовича після недавнього денного сну вийшло. Він вже і про самогонку похмільну забув, і про сварку з Пашкою. Він взагалі якось між сном і неспанням завис-застряг і через це не міг щодо денного часу зручну й одночасно правильну позицію обрати. От наче щойно нормально почувався і по вугілля у двір виходив. Будильник пів на першу показує. За вікном світло. А йому прилягти хочеться! Ну хочеться — от і приліг. Щойно очі склепив, аж тут стукіт у двері.

— Хто там ще? — хрипко і невдоволено спитав Сергійович.

— А хто тут ще може бути? — Пашкин голос у відповідь.

— А ти сам? — уточнив хазяїн.

— Ага, сам!

Впустив його Сергійович. Зачиняючи за гостем двері, плечима знизав, бо не зрозумів причини поміченої на обличчі Пашки радості.

Пашка всівся біля буржуйки, руки до неї простягнув, пальцями у повітрі на баяні заграв, ніби змерзли вони.

— Ну що? — спитав Сергійович.

— Що — що? Нудно стало, дай, думаю, до товариша зайду! — посміхнувся Пашка. — Ти ж не проти? Я от на тебе не ображаюся! Ніколи не ображався! А тут таке! Загалом, дякую! Це ж ти заради мене не спав, мабуть?

— Ти про що? — не зрозумів Сергійович, дивлячись на гостя як на божевільного.

— Ні, я оцінив! Я розумію, — Пашка явно плутався, добираючи слова. — Я про те, що вдячний! І ти не подумай, що раз ти мене послав, то я вже ніколи не повернуся! Я ж знаю, що ти довго не сердишся! Але за «вулицю Леніна» дякую! Це ти гарно придумав! Такий подарунок! Мені цей Шевченко вже ось тут сидів! — І він провів пальцем по горлу.

— А-а! — нарешті зрозумів Сергійович причину Пашкиної радості. — Чай будеш?

— Буду, якщо з медом!

— То ти, значить, радий! — вирішив уточнити Сергійович, вже коли вони до столу всілися і за чай узялися.

— Ну так! — здивувався Пашка. — Як тут не радіти!

— Значить, ти у нас «ленінець» — усміхнувся хазяїн.

— Ну не ти ж, — хіхікнув у відповідь Пашка. — Тобі ж усе і раніше не подобалося, і тепер! Тут тепер інше питання! А що, як народ до села повернеться? І вимагатимуть вуличні таблички по-старому перебити? Шкода ж буде!

— Не вимагатимуть, — упевнено промовив Сергійович. — Зараз по всій країні вулиці перейменовують! Не лише вулиці! Цілі села і міста! Головне, щоб жителі згодні були. Ти ж згоден, як я бачу?

— Звичайно!

— І я згоден! Можемо проголосувати для формальності, щоб потім сказати, що одноголосно рішення прийнято було. — Сергійович руку підняв.

Пашка також підняв руку вгору, посмішка його зуби криві оголила.

— Ну от і все! — сказав Сергійович. — Хто на збори не прийшов — сам винен! А потім, коли влада знову з’явиться, повідомимо їм про своє рішення.

— Так, таке діло й обмити не гріх! — обережно запропонував Пашка.

— Іншим разом, — погляд Сергійовича, на гостя направлений, став таким строгим, що Пашка одразу тему змінив.

— А провулок Мічуріна так і лишився? — спитав він.

— А що з ним робити? — хазяїн дому плечима знизав. — Мічурін нікому шкоди не приніс! Та і будинків там тільки два!

— Так, хай лишається! Я теж не проти! — погодився Пашка. — Як там твої бджоли? Прокинулися вже?

— Та вони по-справжньому і не сплять ніколи! Якщо заснуть — замерзнуть. У них там навіть узимку тепло. Плюс тридцять сім! Вони самі собі у вулику опалення роблять. А якщо сам опалення робиш, то коли спати? Я он якщо лише спатиму, то замерзну! Хтось же має вугілля у топку підкидати!

— А ти їх, як потепліє, на який бік за пилком випускатимеш? На наш чи туди, до «укрів»? — поцікавився Пашка.

— Куди захочуть, туди і полетять. Вулики у сад винесу, а далі то вже їх справа.

— Ти б краще їх у моєму саду поставив! У нас там спокійніше! Там на полі і квітів більше!

— Дякую, — закивав Сергійович. — От весни дочекаємося, тоді видно буде, де квітів більше!

Розійшлися вони з Пашкою цього разу дружньо, навіть руки біля хвіртки потисли. Потім зайшов Сергійович у сарай до бджіл.

— Запам’ятайте! — сказав, на вулики, сховані за листами заліза, дивлячись. — Адреса у нас тепер нова! Вулиця Шевченка! А будинок так і лишився тридцять сьомий, тільки вулиця інша!

Постояв Сергійович перед вуликами ще пару хвилин, до тиші дослухаючись. Здалося йому, що почув він у тиші сараю гудіння бджолине. А значить, і вони його почули. Не могли не почути.