Андрей Курков - Сірі бджоли

— Ну що ти тут зробиш! — пробурчав Сергійович, прокинувшись серед ночі і зрозумів, що більше не засне. На будильнику пів на третю. Виходить, що більше дванадцяти годин спав! Правда, за час цього сну довгого все у тілі і в голові у Сергійовича само налагодилося. Ні шумів самогонних у вухах, ні ниття у коліні. Тільки злість на самого себе за по-дурному прожитий день. А все через Пашку!

Давно він так не лаявся! Та вже років п’ять, мабуть! А до того тільки з дружиною, але і вона у відповідь за словом до кишені не лізла.

Чикнув Сергійович сірником, запалив обгорілу свічку церковну, що ледве до верху баночки сягала, а другу — обгорілу ще більше — запалювати не став. Потім згодиться. Дістав ще одну, нову! Вони — ці свічки церковні — у хаті майже без толку! Світять мало, горять швидше, ніж звичайні, але затишок ніби створюють. Це правда. Господарчі, стеаринові — вони, ясне діло, більш практичні і горять довше. Але і запах не той, і купити їх тепер нема де.

Присів пасічник до столу. Середина ночі, а тут спати не хочеться, та й апетит розігрався, адже не їв він нічого після похмілля у Пашки. Відрізав собі Сергійович скибку батона, того, що солдат Петро приніс. Твердий вже батон. Намазав маслом. Посолив. Пригадав сварку з Пашкою.

— От мудак! — видихнув.

І поки жував бутерброд, прийшла йому в голову думка. Зрозумів він, чим цієї ночі займеться! Вся ж країна цим займається, але не ночами! А він уночі! У них тут умови особливі — війна. Вдень не можна! Мало хто в бінокль, перископ чи оптичний приціл за ними з навколишніх горизонтів спостерігає?

Випив ще чаю гарячого з медом. Вдягнувся тепліше. Найперше у сарай-гараж зайшов. Там, присвітивши тремтячим від холоду полум’ям сірника, вибрав із ящика з інструментами усе, що йому треба було. Вибрав і до наплічника поклав. Наплічник того хлопця із сережкою у вусі, він зручний, і не занадто малий, і не громіздкий. Інструмент, звичайно, не з паперу зроблений. Самі обценьки скільки важать?!

Очі до темноти швидко звикли. Вирушив на початок вулиці, на той край, з якого раніше і церкву видно було. Дійшов до перших будинків — дорога ґрунтова тут прямо у вулицю «в’їздить». Побачив табличку «вул. Леніна» з білими літерами на синьому тлі. Відірвав її обценьками і до наплічника поклав. Наступна табличка аж через шість хат виявилася! Раніше думав, що біля кожної хати на паркані назва вулиці висить, аж ні! Не біля кожної! Ішов і роздивлявся паркани і будинки повільно й уважно. Ледь одну табличку, до самого дому прибиту, не пропустив.

«Чия ж це хата? — задумався, у двір зайшовши. — Мельничуків, чи що?»

Підчепив табличку загнутою вилкою обценьок, натиснув довге держало, щоб до стіни її притиснути. Затялася табличка — одразу видно, що сам хазяїн дому її до стіни прибивав. Гвіздків «десяток» не пошкодував. Довелося на неї хвилин зо п’ять витратити і навіть зігнулася вона трохи.

Поки до церкви підірваної дійшов, бадьорість і скінчилася. У наплічнику дванадцять табличок та інструменти: вага чимала! Повернувся у двір, витягнув таблички, розклав на снігу одну під одну, розсміявся хрипко, та тут же собі долонею рота затулив.

«Чорт, — подумав. — Це ж лише півсправи!» Подибав на Пашкину вулицю. Там з парканів шість табличок «вулиця Шевченка» відірвав, а більше їх і не було, хоча будинків на обох вулицях майже однаково!

Здивувався Сергійович, але пояснення цьому швидко знайшов: Ленін у радянські часи важливіший був, ніж Шевченко. Леніна в усьому Союзі знали, а Шевченка лише тут...

«Ну то добре, — махнув рукою, свої роздуми з голови проганяючи. — Поети — люди не шкідливі. Не те, що політики! Тепер я на вулиці Шевченка житиму!»

Спочатку прибив він покажчик вуличний на паркан ліворуч своєї хвіртки. Потім вже на початку вулиці на місце відірваної колишньої таблички прибив, а останній — на паркані крайньої хати праворуч, біля церкви.

Коли додому повернувся, час перевірив — пів на п’яту. До світанку ще далеко! Знову у двір вийшов, узяв молотка, гвіздки, «вулиці Леніна». На колишню вулицю Шевченка знову пішов. Найперше дві таблички «вулиця Леніна» по обидва боки від хвіртки у двір до Пашки прибив. Навіть не думав, що на стукіт цей хазяїн дому прокинутися може. Решту десять уздовж всієї вулиці розніс. І, звичайно, одну на початку вулиці прибив, одну в кінці. Кінець у Пашкиної вулиці безглуздий, як у всієї радянської історії. У кінці колишньої Шевченка стояли напіврозвалені корівники колишнього колгоспу імені Якіра. А за ними ще якісь будівлі, з яких давно і шифер зняли, і рами віконні вийняли, і частину стін на цеглу розібрали.