Андрей Курков - Сірі бджоли

— Треба піти! — твердо наказав собі Сергійович. Ніби розуміючи, що без наказу строгого і у двір не вийде.

У дворі свіжий сніг лежить, виблискує. Треба нову стежку до хвірток топтати, до сараю-зимівника, до гаража. Підняв погляд на дахи сараїв — там того снігу майже по коліна намело! Ще більше, ніж на землі! Злякався Сергійович за дахи. Старі вони. Треба з них сніг прибрати, а то ще провалиться він і на машину, і на бджіл!

Відволікся від Пашки з його гостем. Приставив до сараю-зимівника драбину. Узявся мітлою сніг на землю скидати. Туго йде. Поміняв мітлу на широку лопату для снігу. Тут вже пішло на лад швидше. Так метр за метром очистив Сергійович від снігу обидва дахи. Тільки тоді поквапився до Пашки на Шевченка. Дорогою у прикидану снігом воронку біля дому Мітькових ледь не звалився. Межу воронки, якою завжди її обходив, не вгадав. Добре, що права нога не дала лівій у схил зісковзнути.

Як у хвіртку ступив і двір Пашкін зі снігом незайманим перед порогом хати побачив, ще дужче злякався. Ніхто, значить, зранку з дому не виходив!

Піднявся на поріг. У двері постукав.

Тиша у відповідь. Сергійович немов запах смерті відчув. Змертвіло у ньому все.

— Це що ж, я один у селі залишуся? — злякався.

Але тут зашуміло за дверима. Кроки почулися.

— Дякувати Богу! — видихнув Сергійович із неабияким полегшенням.

— Ти чого? — сонно Пашка спитав, відкривши двері. — Чого так рано?

— Та так, — розгубився гість. — Занепокоївся. Думав, а раптом ви до хати не дійшли? Ви ж п’яні були!

Впустив Пашка Сергійовича. Зайшли вони до кімнати. Пашка сам у трусах, обличчя набрякле.

— Голова не болить? — обережно поцікавився Сергійович.

— Болить, звичайно, — пробурчав хазяїн, штани теплі спортивні натягуючи.

— А гість твій де?

— Та пішов він! Викликали по мобільному!

— Давно пішов?

— А хрін його знає. Вночі.

Сергійович глянув на годинник з гирьками. Легка гирька вже майже до самого низу коробки дерев’яної піднялася. Ось-ось зупиниться. Швидко підскочив Сергійович, відтягнув гирьку вниз до підлоги. Озирнувся на Пашку.

— Ти більше так не роби! — сказав йому.

— Що не робити? — не зрозумів Пашка.

— З чужими не приходь!

— А чого? Тобі що, не нудно самому? Ти що, новій людині не радий?

— Нові — вони різні бувають, — тихо відповів Сергійович.

— Цей же нормальний, військовий! Захищати нас приїхав!

— Не треба мене захищати! Сам себе захищу, раптом що!

— Від кого? Від «Правого сектору» захистиш? — усміхнувся Пашка. — Прийдуть головорізи, бджіл твоїх розстріляють, машину заберуть! Будеш пручатися — кулю в лоба отримаєш! Вони тебе і без причини грохнути можуть! Тільки за те, що ти на вулиці Леніна живеш!

— Ти мені не розказуй, що мені робити! — розізлився Сергійович. — Якщо ти когось боїшся, то хай тебе і захищають! А мене не треба! Ще раз з кимось прийдеш — не пущу! Ясно?

Погляд Сергійовича під стіл ковзнув, на пляшки пусті з-під «Крутої», що там лежали.

— Як же не пустиш? — не повірив Пашка. — Військових та зі зброєю не пустиш? Так вони ж двері виламають і все одно увійдуть! Тільки вже не як до свого, а як до ворога! Тоді вже щоб не скаржився!

— Це ти про кого? Про тих, хто до тебе ходить? Про цих гопників з автоматами? Та пішов ти з ними нахер! Хочеш, щоб через них все село розбомбили? Чи ти теж туди ходиш? Записався вже у «захисники»? — криком вирвалося у Сергійовича. Видно, змішалися в його голові стурбованість вранішня і роздратування теперішнє, і ядуча суміш зі всього вийшла. От і зірвався він. — Ти, якщо їх сюди у село кликати будеш, то на мою вулицю не ходи!

— А ти чого мене посилаєш? — Пашка очі вирячив. — Прийшов, до хати попросився і мене посилає! Якщо похмелитися треба, так і скажи! Дістану пляшечку, сядемо, заспокоїшся! А як не хочеш тут сидіти, то іди на свою вулицю, нахер!

Не відповів Сергійович. Стояв, ніби завмер, з хвилину. Аж затремтів від злості, що пройняла його. І після цього раптом втома звалилася. Така, що навіть встояти важко стало. Сів він до столу. Пашка цей рух як згоду на похмілля сприйняв. До кухні пішов. Повернувся з салом, хлібом і пляшкою. Сергійович на пляшку побоюючись глянув. Етикетка на ній була стара, затерта. Значить, самогонка.

Додому повернувся години за дві, похитуючись. Додав вугілля в буржуйку. Приліг на ліжко поверх ковдри. Задрімав. А коли відійшла дрімота, відпустила, почув він у голові шум. Неголосний, але нав’язливий. Шум цей він знав. Самогонний шум. Його перетерпіти треба. Сам мине, стихне. Під такий шум і думати можна. Тільки важче, ніж зазвичай. Повільніше виходить. Чорт його смикнув за Пашку зранку переживати! Повернув Сергійович голову набік, на вогонь у буржуйці через дверцята її із закопченим зсередини склом глянув. Тепліше стало одразу. «Цікаво, як очі можуть тіло обманювати?» — подумав.