Андрей Курков - Сірі бджоли

— Від п’ятдесяти грамів ще ніхто не сп’янів! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рідко п’ю...

— Ну добре, — махнув рукою Петро, віддався на милість хазяїна.

Дістав Сергійович пляшку.

— Я тобі зараз такий посуд дам, з якого ти ще в житті не пив! — примовляв він, верхні дверцята серванта відкриваючи.

Вийняв звідти кришталеву туфельку.

— Ми з неї на весіллі з Віталіною пили. Теща колишня подарувала.

Поставив її акуратно перед солдатом, який онімів від здивування.

Собі Сергійович звичайну чарку дістав. Але спочатку налив гостю і заграла кришталева туфелька радісною жовтизною настоянки.

— Давай вип’ємо за те, щоб усе це на хрін швидше скінчилося!

— Війна, чи що? — уточнив солдат.

— Ну так!

— Згоден! — закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку підніс і зачекав трохи, намагаючись зрозуміти, до якої частини кришталевої туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, і випив її Петро з «п’яти» повільно, солодким смаком меду насолоджуючись.

Провів Сергійович гостя до межі городу. А коли солдат уже кроків десять полем зробив, згадав любитель яєчних макаронів про лігво снайпера. Згадав, гукнув солдата, щоб повернувся той. І повів його Сергійович межами городів до того місця. Показав.

— Днями знайшов! — сказав. — Ось, думав попередити тебе!

Солдат, який мить тому Сергійовичу напідпитку видавався, враз протверезів.

— Дякую, Сергійович! — промовив він повільно і серйозно.

Потім руку потис і прямо від снайперської позиції вниз полем пішов. Не пригинаючись, не схиляючи голови, безстрашно.

Дивився Сергійович йому вслід, доки не розмила солдата нічна сірість, доки не зник він у ній. Настрій Сергійовича на ніч тихо-радісним став. Принесені солдатом у наплічнику крупи і консерви на підвіконні розставив: там і прохолодніше, і миші не дістануть. А потім у буржуйку вугілля додав та спати влігся.

Сергійович снігопад випадково помітив. Перед тим, як будильник накрутити на ніч та свічки загасити, припав він до вікна і видалася йому темрява завіконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут ніби розмову віддалену, склом притишену, він почув. Зрозумів, звичайно, що це сніг шурхотить, зрозумів, що сніжинки, які у густій темряві падають, одна одної торкаються. Зрозумів, але щоб переконатися, не вдягаючись і лише на мить надвір визирнув. І одразу ж почув, як вхідні двері, які він від себе штовхнув, стесали з порога свіжу снігову пляму і провели красиве снігове циркульне півколо на порозі засніженому.

Одразу ж закрив Сергійович двері і замкнув усі її засуви, щоб уночі себе безпечніше відчувати. Загасив свічки. Закрив очі і випав на всю ніч із життя. А коли відкрив їх знову — у хаті прохолодно було, а за вікном новий ранок сірів.

«Нагодував» Сергійович буржуйку вугіллям. Зверху на неї чайник з водою поставив, розуміючи, що швидко він не закипить. Але нічого! Є у Сергійовича і час, і терпіння, і вугілля! До весни точно вистачить! А може, і до літа, якщо весна холодною і затяжною буде. Усього вистачить! І вугілля, і терпіння! А часу тим більше! Він тепер його власний! Доки живий!

Пригадалося, як пару днів тому солдату Петру він альбом з фотографіями батька і його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотілося. До чаю! Ніби солодке. А чому «ніби»? Спогади — вони і є ті солодощі, які без цукру життя смачнішим роблять! Фотографії ж усі старі, мирні! Довоєнні! Від післявоєнних батьківських до довоєнних своїх. Там і Віталіна з донечкою, і весілля сусідське, і виїзд у Слов’яногорськ на з’їзд пасічників!

Виклав Сергійович на стіл обидва альбоми. І коли, нарешті, прийшов час чаювання, став він перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолері з коляскою, який тепер десь у Росії їздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма ніхто не вірить, що моторолер з коляскою взагалі існує! Щось у ньому від іграшки дитячої є! На наступній сторінці альбому батько з матір’ю, ніби і не старі, але вже зношені, із поглядами згаслими. Дурнуваті роботи вони мали. Мати комірницею у районній лікарні працювала.

Коловорот білизни у лікарні контролювала, адже вона весь час до неї поверталася: хворого підлікували чи навпаки, до моргу відвезли, білизну в прання з дезінфекцією, потім у прасування, потім до неї, а від неї зворотно на ліжка для нових хворих. А батько все життя маленьку техніку полюбляв, а для заробітку доводилося на великій їздити. Він навіть признавався синові своєму, що страшно йому за кермом КамАЗа сидіти, що боїться кого-небудь на дорозі вбити. «Машина ж важка, незграбна!» — повторював він часто. Ось на моторолері з коляскою йому було за щастя проїхатися!