Андрей Курков - Сірі бджоли

— Ну знаєш, — здивувався Сергійович. — Сіре також яскравим буває. Багато ти знаєш про сіре! Я он можу відтінків двадцять сірого розрізнити. Був би більш освіченим, я б їм особливі назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сіре! У мене он у гаражі «жигуль» зелений стоїть! «Четвірка»!

— Що, не віджали? — тепер настала черга дивуватися солдатові. Але здивувався він благодушно, ніби за хазяїна дому порадів.

— А нікому було віджимати! — відповів Сергійович. — Удвох ми тут лишилися, а Пашці-сусіду він і на хрін не потрібен. Він і кермувати не вміє. Та і не бандит він! Це баті моєму дякувати, що при машині я! Він мені у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець із самого Таганрога приїхав! І мені натомість машину купив!

— Та не буває моторолерів із коляскою! — посміхнувся Петро, ніби хазяїна дому на дитячій брехні підловив.

— Багато ти знаєш про моторолери! «Вятка 200-К»! Чув про такий? Покупець сказав, що рідкісний! Та ще й на ходу! Я можу тобі фотографії показати!

Підскочив збуджений Сергійович, до серванта підійшов, праві нижні дверцята відкрив. Виклав велику інкрустовану шкатулку на підлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стіл опустив.

— Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!

— Ну так, — здивовано видихнув солдат. — Таких не бачив! Не доїжджали вони, видно, до нас! Цікава штуковина!!!

Петро кинув оком на велику, із незвичайним візерунком інкрустовану шкатулку на підлозі під сервантом.

— А там що? Теж фотографії? — поцікавився.

— Ні! — Сергійович нахилився, повернув шкатулку на місце і закрив дверцята.

— Красива шкатулка! — зі знанням справи промовив солдат.

— Сам зробив, — прохолодно відповів Сергійович. — Захоплювався раніше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кілька разів у обласних та районних олімпіадах з ручної праці перемагав.

— Це добре, коли у мужика руки із правильного місця ростуть, — ледь чи не із заздрістю вирвалося у Петра. — У мене з деревом не склалося. А от веліки ремонтувати вмію!

— А що там у вас, в Україні? Які новини? — у голосі Сергійовича нотки втоми зазвучали. Ніби вже і не цікаво йому було розмову продовжувати.

— Новини? Та нічого нового! По всій країні міста і вулиці перейменовують! Ніби інших проблем нема! — махнув рукою Петро. — А це ж скільки роботи! Плюс саботаж на місцях. Люди відмовляються таблички з вулиць знімати! Вимагають, щоб залишили. Інші вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку країну перейменував...

— А як би ти її перейменував? — пожвавився, здивований почутим хазяїн дому.

— Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! — невпевнено припустив солдат.

— У «народну» не треба, — замотав Сергійович головою. — Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?

— Я? — перепитав Петро і провів пальцями по щоці. — Та чекаю, коли волонтери нові станки одноразові привезуть.

— Почекай! — Сергійович знову піднявся, до серванта відійшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.

— Ось візьми! Електрична! Хоч і стара, але працює, як комбайн. Нічого не пропускає.

Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусі: «Харків».

— Мені вона ні до чого. Електрики все одно нема!

— Дякую, я потім поверну! — пообіцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очі його загорілися, ніби згадав щось важливе. — До речі, убитого, що на полі лежав, забрав хтось. Мабуть, «сєпари» із Каруселіна! Нема його більше на полі!

Хмикнув Сергійович.

— Я його забрав, — сказав. — Снігом накрив. Лежить він там, бідний!

— Да? — здивувався солдат. — Ну ви рисковий! Могли б і вистрілить, якби помітили!

— А я вночі, коли всі спали!

Випили вони чаю з медом. І тут Сергійович про свій мобільник згадав. Спитав Петра.

— Так, зарядив! Давно! Ось він! — виклав він і зарядку, і сам телефон з кишені куртки. — І ось, про всяк випадок, мій номер! — додав він до телефону папірець. — Тепер можна не ганчірку вішати, а «есемеску» посилати, чи навіть подзвонити, коли щось термінове!

— Дякую, — сказав Сергійович. — Ти — людина слова! Тут таких цінують! Може, все-таки трохи настоянки медової на дорогу вип’єш? Щоб тепліше було.

Сергійович у очах солдата боротьбу сумнівів і бажань помітив.