Андрей Курков - Сірі бджоли

Тепер, коли у майбутньому — як у найближчому, так і у далекому — ніяких санаторіїв не передбачалося, піклуватися про розмаїття чистого одягу взагалі не мало сенсу. Але «четвірка» — машина містка, а значить: обмежувати себе в об’ємі багажу не обов’язково. Це як дорожню сумку наповнити наполовину — потім несеш її і думаєш: «Що ж я ще покласти забув?» Та і крім того, з новими-то обстрілами, в лиху годину і впаде снаряд на будинок номер тридцять сім. Тоді вже точно все, що він з собою не візьме, попелом стане.

Три светри, дві пари штанів, чоботи резинові, оберемок шкарпеток — від шерстяних до літніх, шарф, брезентова рибацька куртка — не така тепла, як китайська, але водонепроникна. Все це легко до великої сумки умістилося. Але найперше він на дно сумки дві книжки з серванта поклав: Миколу Островського з доларами і «Війну та мир» з гривнями.

Завів машину. Поки мотор після довгого простою оживав, із залізної бочки через трубку хазяїн три каністри наповнив. Коли «четвірку» з сараю-гаража вигнав, з неба дощ закапав. Глянув Сергійович на небо, а дощ йому прямо в очі відкриті. І здалося йому, що дощ солоний. Адже і на губи краплі попали, і на язика. Ніби це сльози небесні, а не дощ. Ніби це небо за нього, за Сергійовича, плаче. Бо і небо не знає: чи повернеться він сюди? І якщо повернеться, то коли? І якщо повернеться, то чи застане все таким, яким покидає?

Під шум крапель оглянув Сергійович рідні стіни, дерева, паркани, оглянув свій маленький світ, у якому досі переживав свої негаразди і проблеми, переживав їх день за днем, ніч за ніччю. Все це — і дерева, і хвіртки, і двері, і вікна — захищало його раніше, як фортеця, як бронежилет. А він же думав, що навпаки, що це він захищає свій дім, свій двір, свій світ. Ні, помилявся. Тільки тепер, коли їхати треба, зрозумів він це.

Заглушив мотор — досить йому грітися. Ще треба причеп, що під стіною у гаражі вертикально стоїть, опустити і до машини приладнати. Потім вулики до дороги підготувати, льотки закрити, щоб бджоли на ходу не розлетілися. Один за одним перенести їх на причеп. Плівкою від дощу захистити і стяжними ремінцями підтягнути, закріпити. А ще важливо не забути десяток-другий банок з медом. Мед це ж також гроші, може, мед навіть більше спільного з грошима має, ніж ковбаса чи одяг. І ковбаса, й одяг різними за ціною бувають, а мед, незалежно від того: гречаний він чи з різнотрав’я, свою ціну твердо тримає. Як долар.

Дощик не припинявся, але крапав він ненав’язливо, спокійно. І для дороги з бджолами було це добре. У спеку довелося б йому вночі їхати — адже бджоли від потрясінь нервують і тоді у вуликах температура підвищується. А якщо надто високо підвищується, то і запаряться вони до смерті. Особливо якщо і на вулиці жарко. А тут сама температура не більше десяти, і дощик, хоч і теплий, але все одно охолоджуючий. Загалом, складається все так, як для догори потрібно.

Біля будинку Пашки зупинив Сергійович машину. Ключ від своїх дверей заніс ворогу-приятелю. Але Пашка змусив гостя чаю з ним перед дорогою випити. Умовляв і чарку за безпечну дорогу підняти. Але Сергійович відмовився. Насамкінець умовив Пашка Сергійовича довезти його до початку своєї вулиці, до повороту на Каруселіно. Щоб провести його по-людськи. Куртку свою червону з білим хрестом на спині вдягнув. Правда, коли доїхали до повороту, вирішив Пашка, що він ще трохи далі з Сергійовичем проїде. Розлучитися ніяк не міг. Вниз до злому землі їхав Сергійович акуратно, все назад на причеп оглядаючись.

— Бензином запасся? — понюхавши повітря у салоні, спитав Пашка.

— Ага, — кивнув водій.

Перед підйомом зупинив Сергійович машину.

— Вилазь! Тобі ж по грязюці вертатися! — сказав Пашці.

Пашка зітхнув, подивився на дощове небо. Вийшов з машини неохоче. Сергійович теж вийшов. Зупинився перед Пашкою.

— Ти її пофарбуй або забрудни! — кивнув він на куртку. — А то точно підстрелять! Ти ж зараз єдина яскрава пляма по всіх усюдах!

Пашка подивився на свою куртку. Губи незадоволено стиснуті. Видно було, що подобається вона йому.

— Ну давай! — простягнув Сергійович руку.

У Пашки сльози на очах. Він спочатку праву руку підняв на зустріч руці Сергійовича. Ліва тут сама піднялася. І обнялися вони по-чоловічому, жорстко. Притислися один до одного і враз обійми послабили.

— Ти там тримайся, — Сергійович кивнув на село, яке тепер ніби зверху вниз на них своїми садами і городами дивилося. — У мене в кухні на підвіконні меду трилітровка. Тобі залишив. Ну, все! — суворо видихнув він і, не сказавши більше ні слова, сів за кермо «четвірки», і поїхала машина повільно брудною, мокрою ґрунтівкою, чвакаючи колесами. Потягла причеп з шістьма вуликами, мокрою плівкою від дощу покритими.