Андрей Курков - Сірі бджоли

— Добре, знаю я, що таке силікоз! Сам із Каютова! Пропуск давайте!

Слово «пропуск» пропустив Сергійович повз вуха тому, що пригадалося миттєво, що проїздив Каютово дорогою. І назва йому сподобалася, і терикон він десь там бачив, і вежу шахтового стовбура поруч.

— Пропуск! — повторив солдат.

Цього разу Сергійович солдата почув і занервував. Від нервів закашлявся він сильніше і тут вже у кашлі його силікоз зазвучав, ніби хотів самому Сергійовичу довести свою присутність.

— Я ж не там живу, — перечекавши приступ кашлю задріботів Сергійович. — Я ж із сірої зони. Мала Староградівка, біля Каруселіна.

Солдат подивився на пасічника сумніваючись. Перевів погляд на напарника. Простягнув йому паспорт. Той погортав документ, знайшов печатку з пропискою. Рацію до рота підніс.

— Ваня, перевір Малу Староградівку Донецької! — сказав він у чорну мильницю рації. І тут же подивився на пасічника. — А чому ви через ОРДЛО заїжджаєте?

— Так ваш же мені Петро порадив! Сказав, що безпечніше!

— Ну так, безпечніше! — хмикнув перший солдат.

— Який ще «наш Петро»? — зацікавився раптом другий.

— Ну з вашої армії, з української, він до мене через поле у гості ходить!

— А прізвище його як?

— Не знаю, з Хмельницького він...

— Він що, сам до вас у сіру зону ходить?

— Так, сам. Ще телефон мій носив до себе заряджати і свій номер залишив.

Суворий солдат забрав у Сергійовича мобільник і пішов, забравши з собою і паспорт пасічника. Другий солдат наказав заїхати у бетонний карман, щоб звільнити місце для наступної машини.

Настрій Сергійовича зіпсувався. А у голові ніби потемніло, і тільки у цей момент зрозумів він і відчув, що настав вечір, глибокий вечір. Маленькі вікна дивного військового автофургона світилися жовтуватим світлом. Сам майданчик блокпоста був освітлений фарами машин, що стояли у черзі, і порахувати ці машини було неможливо: їх освітлена фарами низка змієм вилася у далечінь, ту далечінь, з якої і він сам приїхав.

Сергійович підійшов до бджіл. Приклав вухо до найближчого вулика. Гудіння бджіл здалося йому втомленим, приреченим. Нервово озирнувся він у той бік, куди пішов військовий, і побачив його. Ішов той до нього втомленим, не твердим кроком. Підійшовши протягнув паспорт з мобільником.

— Їдьте, — сказав. — А той папірець на наступному посту покажете!

Сховав Сергійович у карман куртки і паспорт, і телефон, і папірець, згорнув учетверо, щоб не зім’явся і не розтріпався.

— Дякую! — сказав і пошукав поглядом другого солдата, щоб з ним попрощатися. Але не знайшов.

На узбіччі зустрічної смуги машини стояли з вимкненими фарами. Поруч із ними бродили, перемовлялися тихо люди. Хтось говорив по мобільному. А він, Сергійович, акуратно, без розгону, їхав своєю смугою, залишаючи всіх цих поставлених війною у нову чергу мандрівників, позаду. Хвилин за десять машини на узбіччі зустрічки скінчилися і перед ним лежала повністю вільна дорога, освітлена ближнім світлом його «четвірки». Назустріч ніхто уже не їхав, та і у дзеркалі заднього виду фар попутних машин не спостерігалося. Сергійович перемкнув світло на дальній, і відчув дивне і майже радісне хвилювання. Ніби він вирвався зовсім молодим на волю, на свободу, у життя, кордонів і небезпек якого він ще не знає.

Розуміючи всю оманливість і невиправданість цього юнацького, майже радісного хвилювання, він все-таки черпав з нього заспокоєння і віру у те, що все буде добре. Залишилися позаду і «денеерівці», і українські військові. Залишився позаду гуркіт далекої і близької канонади. Залишилася позаду війна, у якій він не брав участі, а просто виявився її жителем. Жителем війни. Долі такій не позаздриш, але для людини вона більш терпима, ніж для бджіл. Не було б бджіл, він би і не поїхав нікуди, пожалів би Пашку, не покинув би його самого. Але бджоли, вони ж взагалі не розуміють, що таке війна! Бджоли не можуть переключатися з миру на війну, з війни на мир, як люди. Бджоли, хоч і літають, а більше п’яти кілометрів не пролетять, а значить, безсилі вони у всьому, окрім свого головного діла, для якого вони природою і Богом призначені, для медозбору. Ось чому він і іде, везе їх. Везе їх туди, де тихо, де повітря сповнюється поступово солодкавістю трав, що розцвітають, де хор цих трав скоро буде підтриманий хором квітучих вишень, яблунь, абрикосів і акацій.

Позіхнув Сергійович і ненароком на спідометр глянув. Знизив швидкість. На наступному блокпості його протримали хвилини три, не більше. Тільки паспорт та папірець, який йому раніше видали, подивилися. Потім ще двічі зупинявся, як бачив попереджувальні знаки підвищеного дорожнього контролю. Там також все рівно пройшло. І вже години за дві фари вихопили на узбіччі дороги великий знак «Ви в’їжджаєте до Запорозької області».