Андрей Курков - Сірі бджоли

Вони випили одним ковтком солодкої і неміцної наливки. І пригорнула його Галя, її солодкі вуста, вишневі на смак, торкнулися його вуст. Він не пручався, сам її обійняв, пригорнув до себе. Чомусь пожалів її так, ніби відчув, як хтось несправедливо її образив.

— Ти спокійний такий, — шепотіла вона йому тихо. Її шепотіння видалося теплим. — Мені б з тобою легко жилося.

Раннім дощовим ранком почув Сергійович знайоме тарахкотіння. Визирнув з намету. Подумав, що Галя сніданок привезла. Ще не встиг подумати, що у таку погоду снідати доведеться їм у наметі, а не біля багаття.

Залишивши тарахтілку двоколісну під деревом, майже забігла Галя до намету. Сергійович, даючи їй всередину пробратися, розгублено і здивовано на її руки глянув. Нічого в них не було, ні пакета, ні сумки.

— О дев’ятій треба до повороту йти! — випалила вона на одному подиху. — Сашку Самойленко на Донбасі вбили, будемо зустрічати!

— Як зустрічати, якщо вбили?

— Ти що, по телевізору не бачив, як на Західній своїх вбитих зустрічають? На колінах уздовж дороги! А що, гірші? — віддихавшись пояснила вона. — Все село йде!

— Ну, якщо все село, — проговорив Сергійович смиренно і кивнув.

Близько пів на дев’яту під дощиком доїхали вони до повороту. Поставили моторолер під абрикосою і самі там затрималися ненадовго, щоб зайвий раз не мокнути. Під ногами на мокрій траві лежали потемнілі абрикоси-падалки. Сергійович підняв з землі парочку цілих. Обтер долонею, протягнув Галині. Вона спритно розломила перестиглий плід — кісточка сама з нього вискочила.

— Солодкі, — Галина облизала вуста. Подивилася на Сергійовича з теплотою.

До повороту виїхали з боку села кілька машин, з’їхали обабіч. Сергійович озирнувся і відчув стурбованість: низка людей у темних куртках і накидках, під парасольками йшли пішки обочиною, наближалися і з боку села, і з боку райцентру, до якого звідси було все-таки неблизько, якщо не машиною. Пригадав Сергійович, що далі, як їхати на Веселе, є вказівники поворотів на інші села. Може, і не всі з Веселого ці люди. Стало йому не по собі, холодно. І дощ, здавалося, був тут ні до чого.

— А що потім?

— Потім?

— Ну, коли зустрінемо ми убитого?

— Підемо на кладовище. Відспівування у церкві, похорони, поминки, все, як у людей.

Слова Галини, і навіть більше її теплий, добрий голос, ніж самі слова, заспокоїли Сергія. Але не надовго. Під гілки їх абрикоси сховалися три жінки у темних хустках. Одна з них подивилася на Галину і Сергійовича неприязно.

Пасічник відвів очі, але продовжував відчувати їх присутність. Та і людей довкола щохвилини більшало. Вони стояли групками по п’ять-шість, деякі — на самоті, і весь час озиралися на трасу, туди, звідки не так давно приїхав сам Сергійович і звідки везли убитого.

— Може, на поминки не треба? — прошепотів Сергійович, повернувшись до Галини.

— Ну хоч на півгодини, вони ж весь двір брезентом від дощу накрили...

Сергійович зітхнув. Вперше він відчув себе тут настільки чужим, недоречним. Ці люди, а було їх вже зо дві сотні, знали один одного і знали убитого. Хто повертався до них востаннє для обряду прощання і відходу у рідну землю. А він, Сергійович, був тут ні до чого.

Він не хотів порушувати своєю присутністю їх скорботу: різні ж відчуття смерть знайомої тобі людини викликати може. Він би краще зараз біля сердитих через дощ бджіл своїх у палатці сидів. Він відвик від багатолюддя. Три роки у покинутому жителями селі разом з Пашкою привчили його до того, що людей може бути мало, дуже мало, і нічого поганого у цьому немає. Навпаки, таке безлюддя допомагає краще себе і своє життя зрозуміти. А тут сотні людей, пов’язані між собою сусідством, життєвою спільною дорогою. Хто він їм? Навіщо він їм?

Люди, які стояли обабіч дороги, стали складати парасольки. Сергійович глянув на них. Рух чи, скоріше, хвилювання промайнуло обличчями тих, хто зустрічав убитого. Групки розійшлися, ті, хто ховалися під деревами вийшли до дороги. Галя потягла Сергійовича за рукав куртки.

— Пішли! — прошепотіла.

Сергійович озирнувся на трасу. Ті, хто стояв до повороту на село вже опускалися на коліна і відбувалося це дуже повільно, не так, як зазвичай у церкві, де всі одразу по команді попа бахаються і упираються колінами у дерев’яну підлогу.

Зупинилися вони з Галею на краю асфальту уже на дорозі до села, метрах у п’ятдесяти від повороту. Навпроти, по інший бік асфальту, жінки і чоловіки, обличчя похмурі і мокрі. У одного чоловіка на голові замість кепки — зелений капюшон, відчеплений від куртки. Він уже на колінах, і по обидва боки від нього жінки, і теж на колінах. Сергійович завмер. Він ще стояв, ліворуч на колінах Галина, справа хлопчик років п’ятнадцяти, а далі, мабуть, його батьки. Також молоді.