Андрей Курков - Сірі бджоли

— Між, — відповів обережно Сергійович. — У сірій зоні воно.

— Он як! — ніби і здивувався вголос прикордонник, проте обличчя його знову не змінилося. Ні слова не кажучи, вийшов він кудись зі свого відсіку.

За спиною почулися кроки і голоси. Сергійович озирнувся. Побачив, що його «рухоме майно» — машину з причепом — оглядають одразу троє військових. А причеп вівчарка обнюхує під пильним контролем кінолога. Сам кінолог зарубку від сокири на одному з вуликів пальцем прощупував.

Занервував Сергійович. Навсібіч озирнувся, перевіряючи: всі машини так оглядають і обнюхують, чи тільки його? Але іншим машинам, що стояли на пункті пропуску, росіяни такої уваги не приділяли. Відійшов від віконечка, думав підійти до машини, але не насмілився. «Не треба військовим заважати! — вирішив. — Хай перевіряють! У мене все одно нічого забороненого немає!»

Один з офіцерів ніби почув його думки і повернувся.

— Он там машину поставте! — сказав він холодним голосом і рукою вказав місце трохи збоку від навісу.

Виїжджаючи, Сергійович ледь не зачепив червону «мазду» з дніпропетровськими номерами.

— Дивися, куди ідеш, мудак донецький! — почув позаду. Але навіть не озирнувся.

Залишивши машину, де сказали, повернувся до віконечка. І тут знову за спиною кроки.

— Сергію Сергійовичу, ідіть за нами!

Озирнувся — двоє у цивільному одязі, також молоді, серйозні.

Зупинилися біля одноповерхового збірного будиночка, який, мабуть, просто привезли і краном на землю опустили.

— Дайте-но ваші мобільні, — попросив один.

Сергійович слухняно передав йому телефон.

— У вас тільки цей?

— Так.

Пішов кудись один з двох разом з телефоном у руці. А другий запросив Сергійовича всередину. У кімнатці-офісі чоловік у цивільному усівся за стіл і вказав поглядом на стілець з іншого боку. У руках хазяїна офісу опинився пом’ятий паспорт пасічника.

— А куди ви їдете? — спитав він, гортаючи паспорт і не дивлячись на співрозмовника.

— У Крим, — відповів Сергійович.

— Це я здогадався, а конкретніше?

— Ну в мене адреса є, знайомий тут біля Бахчисарая живе. Також пасічник. Я ж не для себе, а для бджіл їду. Щоб у тиші політали, щоб мед...

— Ну а як звати вашого знайомого, адреса його? Ви ж розумієте, що ви в’їжджаєте до іншої держави, до Росії?

— Є в мене адреса, ось вона, — розгорнув Сергійович вирваний із записника складений учетверо листок, простягнув.

— Так, так, — закивав хазяїн офісу. — Добре. А що у вас з машиною?

— Розбили скло. Я в Запорізькій області зупинявся, біля Веселого, думав, що там на літо залишуся.

— І вас погано прийняли?

Сергійович кивнув.

— Через Донбас?

Пасічник знову кивнув.

— Так, — зітхнув чоловік. — Страшні речі у вас робляться! Слава богу, ми хоч з Кримом встигли... Журналістам про цей інцидент розкажете?

— Журналістам? — перепитав Сергійович.

— Ну так, не можна про такі речі мовчати!

— Розкажу, — не дуже впевнено промовив він.

— Це ж чим машину били? Битами?

— Сокирою, — уточнив пасічник. — І вулики з бджолами також!

— Посидьте хвилинку, я відійду!

Чоловік вийшов. І тут же до офісу жінка у військовій формі зайшла. Поставила перед Сергійовичем чашку з чаєм і цукорницю.

Сипнув він у чай дві ложки цукру, розмішав. Страх і заціпеніння пропали, і відчув він, як чай виганяє з його тіла і думок незвичний і неприємний холод, холод психічної природи і ніяк з температурою повітря під літнім сонцем не пов’язаний. Пив Сергійович чайок повільно, насолоджувався, заспокоювався. А тому і чоловіка у цивільному, який за свій стіл повернувся, зустрів він миролюбним, привітним поглядом.

Хазяїн офісу розклав перед гостем на столі карту Донбасу.

— Ви пийте, пийте! І подивіться, де тут ваше село? Хлопці-журналісти хвилин за двадцять під’їдуть!

Сергійович знайшов Малу Староградівку, показав. Чоловік обвів точку проживання співрозмовника червоним олівцем. І продовжив розмову, розпитуючи про життя у сірій зоні, і про Пашку, якого Сергійович сам першим згадав.

Уже у процесі бесіди напружився кілька разів Сергійович, напружився і вирішив цьому явно не цивільному чоловіку у цивільному про Петра, українського солдата, не розказувати. І про вбитого, який всю зиму у полі пролежав, також нічого не сказав. Однак розказав про підірваного снайпера з Сибіру і про хлопців з Каруселіна, що до Пашки ходили, поки у них командир не помінявся. І про незнайомих йому хлопців, які машину віджату зимою Пашці продати намагалися. І про те, що у сусідньому селі, що також у сірій зоні, все по-іншому, і люди живуть, і навіть діти по вулицях бігають.