Андрей Курков - Сірі бджоли

— Так, що?

— Я хотіла вас попросити... ви ж росіянин, із Донбасу... Може, ви і до Сімферополя з’їздите у ФСБ, про Ахтема спитаєте? Вони вам скажуть. Мене на поріг не пустять, а з вами поговорять, ви ж для них свій...

Сергійович, жуючи пиріг з м’ясом, завмер і жувати перестав. Три пари очей на нього дивилися прискіпливо, зосереджено, вичікуючи. І один погляд — Айше — зблиснув сльозами, що навернулися. А його самого страх пройняв. Страх дивний і такий, що не піддавався поясненню. Тобто фізичний, той, що м’язи обличчя сковує. А думок жодних цей страх не викликав. І сидів він так хвилину чи дві, як неживий. А потім знизав плечима і зрозумів, що страх минув.

— Так я ж не росіянин, я українець, — сказав він тихо і не дуже розбірливо.

— Але ж ви там російською говорите, — сказала Айсилу, і голос її трохи голосніше прозвучав.

— Ну так, російською, — відповів він. — Але я...

Сергійович намагався знайти слова, щоб краще пояснити свій страх і небажання їхати кудись до людей, які владу представляють, та ще не просто владу, а російську владу. Куди йому до них? Навіщо? З українським паспортом і на розбитій машині.

— Я і дороги не знаю, — пробурмотів він наостанок.

— Бекир би вас відвіз, — сказала Айсилу. — Але якщо ви не можете, нічого...

Ця вечеря закінчилася раніше, і Сергійович, відмовившись від чаю з пахлавою, відмовився і від пропозиції Бекира відвезти його нагору до пасіки. Сказав, що пішки пройдеться.

Яскраві зорі горіли над Куйбишевим і Албатом. Зорям було байдуже: над ким горіти, кому ніч освітлювати своїми точковими лампочками. У селищі було тихо. Лише іноді гавкала собака і їй відповідали ще дві чи три.

Сергійович пройшов до мечеті, яку тільки згори бачив. Зблизька вона виявилася красивою, казковою, але не дуже великою. Теплий вітер біля мечеті посилився і дув в обличчя. І вловив Сергійович у смаку вітру солоність моря. Подумав про те, що через пару днів він його побачить. Побачить Чорне море. Може навіть скупається. Плавок у нього немає, але хто на нього увагу зверне, якщо він у трусах у воду полізе? Ніхто! Хто на старих дивиться? Кому вони, окрім себе потрібні? Ну, він, може, ще бджолам своїм потрібен. І більше нікому. Навіть дружині колишній не потрібен. І доньці, схоже, також не дуже. Інакше б вона дзвонила і питала: як він і що з ним.

З боку гори, під якою пасіка Ахтема стояла, нависала над селищем темнота. І йшов він повільно до тієї темноти, ніби рідна вона йому була, ніби міг він у ній із заплющеними очима намет свій знайти і бджіл своїх почути.

Назустріч «Волга» виїхала, засліпила його яскравими фарами. З машини голосна музика вирвалася. Музика і сміх. Він ступив на узбіччя, перечекав. Провів машину поглядом — повезла вона музику і сміх кудись далі, на інший кінець селища, до річки Бельбек.

Повернувся, розклав багаття. Підвісив чайник з водою. У наметі запалив свічку і чомусь чай вирішив всередині пити, ніби не хотів, щоб його хтось у темноті розглядав.

Здалося йому, що після сьогоднішньої вечері не покличе його більше у гості Айсилу, не пришле із Бекиром айрану і самси. Може, навіть до моря вони його тепер не відвезуть. Думки самі полинули до Ахтема, до їх зустрічі багато років тому у Слов’янську на з’їзді бджолярів. Думки звернули туди, ніби для того, щоб довести Сергійовичу, що ніякої особливої дружби між ними з Ахтемом не виникло. Виявилися вони просто сусідами по кімнаті, сусідами за обіднім столом, розмовляли вечорами в одній компанії, анекдоти розказували. Горілку пили. Тільки, здається, Ахтем анекдоти не розказував і горілки не пив. Але сміявся, анекдоти слухаючи. Йому тоді років двадцять п’ять було, приблизно стільки ж і Сергійовичу. Значить, і зараз вони приблизно одного віку, якщо він живий.

«А він живий?» — замислився Сергійович. І відчув, як у серце шпигнуло. Пригадав Айсилу, пригадав, що вже майже два роки, як пропав він.

Ковтнув чаю. Подивився на свічку, що горіла. І зрозумів, що чогось цій свічці бракує. Бракувало їй картонного Миколая Чудотворця.

«А де ж Миколай?» — задумався.

Пригадав, як поспіхом збирав речі і закидав у багажник.

— Десь там, — прошепотів. — «Завтра знайду!» — пообіцяв собі, чи свічці, чи Чудотворцю.

До обіду баранці-хмаринки небом літали, затуляючи іноді землю від сонця. День цей нічим особливо від попередніх не відрізнявся. Але звикнути до повсякденності літнього кримського щастя Сергійович не міг. І тому здавалося йому, що світ довкола з кожним днем дзвенить все більш радісно, що бджоли і птахи веселіше літають.