Дорж Бату - Франческа. Повелителька траєкторій

— Правильно! — сказав Вескотт. — Я достатньо добрий приклад навів? То якого ж хера я маю поважати владу? Влада — це управитель, менеджер!

Полковник знов простяг пончика напарниці. Та люто зиркнула на мене і відмовилась. Пончик дістався Расселові.

— А тепер Сирія, — продовжив полковник. — За три квартали від нас є сусіди. Їхній президент, якого вони навіть не обирали — він прийшов після свого батька, — б’є, вбиває і калічить їхніх дітей. І все це робить, дивлячись на сусіднього президента великої садиби з триколором, який чинить так само. А той президент ще й частину землі в сусідів захопив. Дивлячись цих двох покидьків, президенти деяких інших садиб намагаються поводитись так само, вважаючи, що це норма. І ми повинні вдавати, що нічого не сталося?! Та хера з два! Ми підемо й наваляємо обом! І підтримаємо справжніх господарів садиб, тобто народ!

— Полковнику, вам треба викладати політологію! — всміхнувся я.

— Це не політологія, синку. Це життя! А тепер марш працювати!

— Sir, yes, sir!!!

Франческа в істериці.

Вона вже другу годину не може зупинитись. Нічого не допомагає. Ні апельсини, ні кава, ні навіть холодна вода. І все через невинну пісеньку.

Пам’ятаєте фільм Марка Захарова «Формула кохання»? Особливо той момент, коли Жакоб (Александр Абдулов) і Марґадон (Семен Фарада), виконують сумну пісню «Уно, уно, уно, ун моменто». Напередодні я згадав про це і подумав, що непогано було б показати її напарниці. Дурні ідеї чомусь завжди втілюються найшвидше.

— Бамбіна, дивись, тобі сподобається! — весело сказав я, підсовуючи дівчині телефон з відкритим у YouTube роликом.

— Маре белла донна! — завели Фарада з Абдуловим. Франческа нашорошила вуха.

— Е ун бель канцоне! — сицилійка намагалась зрозуміти й не могла. Слова знайомі, а змісту ніякого.

— Саї ке ті амо, семпре амо! — очі напарниці діаметром наблизились до окулярів.

— Донна Белла, маре

Кредере кантаре,

Даммі іль моменто

Ке мі п’яче п’ю!

Абдулов і Фарада на екрані подивились один на одного. Франческа подивилась на мене. Вона почервоніла, як сицилійський апельсин. Її трусило, на очах бриніли сльози.

— Уно, уно, уно ун моменто! — натхненно співали Жакоб з Марґадоном.

— Што сіє значіт? — спитала з екрану Єлєна Валюшкіна, вона ж Машенька.

— OMG, що це, в біса, таке?! — абсолютно точно скопіювала її по цей бік екрану Франческа.

— Це пісня про бідного рибалку з Неаполя, який потрапив у бурхливе море, — я почав синхронно перекладати Абдулова. — А його бідна дівчина чекала хлопця на березі. Чекала- чекала і не дочекалась.

Рум’янець з напарниці зник, вона, мов хамелеон, різко змінила колір з червоного на блідо-блакитний.

— Уно, уно, уно сентіменто!

— Тоді вона скинула з себе одяг і теж кинулася в море, — продовжував я.

Франческа стала задихатись.

— Уно, уно, уно компліменто!

— І море поглинуло її в один момент.

— Сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто!!!

— Коротше, всі повмирали.

Франческа з блідо-блакитної стала зелена.

Я ще не чув, щоб людина так реготала. Дівчина вибухнула сміхом так, що мені на мить стало страшно — це було схоже на справжню істерику. Власне, це й була справжня істерика. Вона хапала повітря ротом, як риба.

— Омайґаш, Чессіно, з тобою все гаразд? — я встиг не на жарт злякатися.

Напарниця реготала так, що в кабінет заглянув професор Рассел.

— Що тут у вас сталося? — буденним тоном спитав наставник, бо в нас завжди щось стається.

— Це!.. Це!.. Він мене вбив! О-о-о, я не можу дихати! — крізь регіт вичавила Франческа.

Довелось продемонструвати пісеньку Джакоба й Марґадона і професорові. Однак на Рассела ролик не справив такого враження, як на сицилійку, бо професор не знав італійської. Зате на Рассела справив враження граф Каліостро у виконанні Нодара Мґалоблішвілі.

— Але це ж повна маячня! Абсурд! — реготала напарниця. — «Mare bella donna»! Хто так говорить?!

— Тим не менше, хтось намагався знайти в цій абракадабрі зміст. Її навіть намагалися перекласти

— Аха-ха-ха-ха! «Credere cantare»! Ну ти мене сьогодні вбив!!!

Франческа реготала без упину півгодини. Потім ми знайшли слова, і Франческа переписала їх собі на папірець. Мелодія «Неаполітанської пісеньки» була не вельми складна, тому вже через півгодини з Франчесчиного кутка долинало: «Uno, uno, uno, un momentooo!».

— Слухай, а чому вони не запросили італійців, щоб ті їм написали? — спитала допитлива дівчина.