Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Подобається? — спитала Франческа, заздалегідь знаючи відповідь.

— Мені більше подобалися кучері! — по-військовому прямо сказав полковник.

— Ну ось, хоч одна конкретна людина на базі! — засміялася напарниця і повернулася до мене. — Добре, Джорджіо, я завтра знову зроблю кучері!

— Тільки не питай мене ще раз, чи тобі личить!

Зі своїми порадами треба бути обережним. Іноді людині потрібна тільки підтримка, а не цінні поради чи ваша особиста думка. А просто підтримати завжди простіше й приємніше, ніж критикувати. Правда ж?

Франческа здебільшого чудить по понеділках. Саме в понеділок були розбите скло, пожежа, літаючий клоп і бійка. Легше сказати, чого не було в понеділок. Останній раз саме в понеділок я виявив, що моя напарниця акуратно й сумлінно, керуючись єдино турботою про мене, видалила з мого комп’ютера звіти за минулий місяць [4] Цю історію описано в книжці «Франческа. Повелителька траєкторій». . А сьогодні, в середу, цілий ранок напарниця поводилася дивно. Було помітно, що вона не в гуморі, чимось стурбована й неуважна. І постійно кудись відлучається.

Десь посередині зміни хтось обережно торкнувся мого лівого плеча.

Монгол-кочовик зазвичай має четверо очей — двоє спереду і двоє ззаду, тому я знав, хто був за мною. Я повернувся. Франческа стояла, засунувши праву руку в кишеню.

—  Ragazza mia , що сталося? — я знав, що щось трапилось і напарниця потребує моєї допомоги. Не питайте, звідки я це знав. Просто за неповний рік роботи з Франческою я шкірою відчуваю небезпеку і постійно перебуваю в режимі standby [5] Режим готовності, за якого електронні прилади деактивовані, але готові до негайної роботи за командою. .

— Ось… — дівчина вийняла праву руку з кишені, і я зрозумів, що ця халепа — найсерйозніша з усіх, що ми з нею пережили.

На вказівному пальці у Франчески красувався підшипник. Новенький сталевий і блискучий підшипник. Він так щільно застряг при основі пальця, що сам палець сильно набряк і нагадував шматок мармурової яловичини. Шкіра довкола нігтя посиніла.

Я зрозумів, що справи погані.

— Нам терміново треба до лікаря!

— До лікаря? — кволим голосом вимовила нещасна сицилійка.

— Офіцере Баррел, у нас термінова ситуація!

— Що я маю робити? — відгукнувся у навушник старший офіцер.

— Потрібно зняти телеметрію з «Аури» і звіритися із заданими параметрами. Там має бути збіг по двох точках, на вході й виході з фокуса. Інтервал хвилина і вісім! Підготуйте нам похибку на завтра. Завтра якраз і займемося.

— Зрозумів! Що робити з останнім кейсом?

— Поставте в «hold» — вікно дозволяє зробити його до полудня, попередьте Г’юстон, будь ласка!

— Добре, синку! — без зайвих запитань сказав Баррел.

— Ну, Чессіно, погнали!

Медичний блок розташований у сусідньому корпусі. Поки ми бігли туди, Франческа намагалася розповісти, яким чином її вказівний палець намертво застряг у підшипнику:

— Розумієш, Сільвія (племінниця, дочка старшого брата Патріціо, точна копія Франчески) впустила свій спінер у пісочницю. Туди потрапив пісок, і спінер перестав крутитися… Я обіцяла почистити…

Я тим часом мовчки думав, що робити. Палець набряк так, що зняти підшипник було неможливо. Мило, олія і гель точно вже не допоможуть…

Був іще варіант накрутити на палець нитку, тим самим стиснути набряк, а тоді змазати нитку олією і стягти підшипник, але для цього набряк був уже занадто великий і твердий.

— Скільки минуло часу? — спитав я.

— Мабуть, години півтори… — сказала Франческа й продовжила: — Ну, я зняла пластик, почистила металеву частину, продмухала, а потім мені її треба було провернути…

— Ти пульсацію відчуваєш? — перебив я напарницю.

— У пальці?

— Так.

— Ні, вже не відчуваю…

«Кепські справи», — подумав я.

— І щоб провернути, я наділа його на палець… Джорджіо, ти мене слухаєш?! Я тобі розповідаю, як усе сталося!

— Послухай, — сказав я через плече, злітаючи по сходах угору. — Мене абсолютно не цікавить, яким чином ця штука опинилася на твоєму пальці! Мене більше цікавить, як цей клятий підшипник зняти!

На чергуванні був Стів Джексон, чудовий військовий хірург, який колись оперував важкопоранених солдатів у Афганістані.

— Привіт! Чим можу допомогти? — широко й білозубо всміхаючись, привітався Стів.

Франческа мовчки продемонструвала йому палець.

— Ох, чорт! — пробурмотів хірург. Його широке добродушне обличчя, через яке він був страшно схожий на Джима з книжки про Гекльберрі Фінна, вмить посерйознішало.