Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

Компашка така кольорова — парочка якихось готів (дівчата у чорному, з чорним макіяжем, чорними нігтями й чорними нашийниками у заклепках), popular girlzzz (фіфочки у коротких топах, у легінсах без спідниць і в австралійських капцях UGG ), двоє величезних хлопців у спортивних куртках — класичні bully boyzzz — хулігани й розбишаки, зо два ботани (куди ж без них), дівчинка «сіра мишка», афроамериканські дівчатка з офігенними кісками і навіть чувак із п’ятдесятих із зачіскою, як у Елвіса. Словом, ніби їх таких дібрали спеціально.

Ми з Франческою завели їх у командний центр, увімкнули апаратуру, розповіли-показали у двох словах. Компашка слухала мовчки, жувала жуйки, дула бульки, колупалася в носах і взагалі демонструвала величезну зацікавленість усім, що відбувається навколо. А тут якраз ланч. Ми, значить, уже думками на обіді, Франческа швидко вимикає станції, і я запитую:

—  Any questions or concerns, guys? [21] Any questions or concerns, guys? (англ.) — Народ, якісь запитання, проблеми?

Це таке абсолютно прохідне запитання, яке я поставив більше заради проформи, і взагалі для того, щоб дотриматися формальності.

Чорт. Як я жорстоко помилявся!

Діти раптом із різнокольорової компашки перетворилися на єдиний організм, такого собі голодного математичного монстра, який терзав і рвав на шматки нас із напарницею майже дві години. Який, у біса, ланч? Ми насилу встигали відповідати на запитання, що на 90 % стосувалися деталей процедури корекції траєкторій супутників, їхньої axis -орієнтації та різних математичних тонкощів процесу. Ви бачили коли-небудь у кіно, як натовп журналістів рве на клапті фігурантів, які виходять із залу Верховного Суду США? Чесно, то були просто дитячі забавки.

А це була жага до знань у чистому вигляді.

Поки є такі школярі, країна має майбутнє.

Франческа готується до тестів. Збирається складати кваліфікаційні іспити на офіцерський рівень, який дозволяє працювати в ЦУП як самостійна одиниця, без наставника-контролера (тепер щодо неї цю функцію виконує професор Рассел). Попри те, що матеріал моя напарниця знає так, що може відповісти на всі запитання задом наперед, вона страшенно хвилюється.

Сьогодні на перерві вона попросила прогнати її по всіх питаннях. Я почав опитування й закляк — Франческа так хвилювалася, що плуталася в елементарному. Плуталась у процедурах, рівняннях і формулах, які ми використовуємо щодня.

Я відклав аркушик і втупився в напарницю.

—  Che succede, ragazza mia?

— Sono solo stupido! [22] — Що відбувається, дівчинко моя? — — Я просто дурепа! (з італ.)

Погляд поверх окулярів — точно так само на мене дивився мій декан, коли я, бувало, ніс маячню на семінарах із буддійської філософії. Точно такий самий погляд був зараз спрямований на Франческу.

— Ти збожеволіла? — і тут же поправив себе: — Ні, навіть не так — ти охрініла вкрай?!

Дівчина заплакала. Я підійшов і присів перед нею навпочіпки — психологи радять так робити — мовляв, щоб когось утішити, треба бути нижчим за нього на зріст.

— Франческо, послухай мене. Ми з тобою знаємо, що ці тести — проста формальність. Ти розв’язуєш задачі такого рівня, із яким іноді не зданий упоратись цілий відділ із двадцяти п’яти працівників. І ти переживаєш через якийсь задрипаний тест?!

— Я не складу іспит… — зарюмсала напарниця. — Я так хвилююся, що забуваю власне ім’я!..

Якщо чесно, я сам до тремтіння у колінах боюся всіляких іспитів і тестів. Це ж буває — ніби знаєш матеріал, але так хвилюєшся, що забуваєш елементарні речі. Досвідчені викладачі завжди це бачать, тому намагаються якось пожартувати й розрядити обстановку. Але на тестах ситуація інша. З Вашингтона до нас приходить запечатаний конверт, кандидат розкриває його в присутності інспектора з відділу персоналу, одразу сідає писати, а потім віддає інспекторові.

Після візуального огляду (інспектор тесту не перевіряє), кандидат власноручно запечатує результати в конверт і віддає його інспекторові, а той спецпоштою відсилає пакет у Вашингтон. Я таку процедуру пройшов іще навесні. Страшно було дуже, але поруч був професор Рассел, який із маскою Будди спокійно й не блимаючи дивився на свого учня, і Франческа, яка видмухувала велетенські бульки з рожевої жуйки, періодично робила страшні очі й показувала на годинник, мовляв, «давай, Джорджіо, закінчуй ці дурниці, бо на ланч запізнимось!.»

— Я не впораюся, я не впораюся… — хитаючись, як монах на молитві, бурмотіла дівчина. Мені це щоденне — уже місяць — скиглення набридло, тому я зітхнув, плюхнувся у своє крісло і втомлено сказав: