Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Ну йди, йди сюди, солоденький мій, стерво ти бородате! — сержант намагався звертатися до тварини лагідно, але тремтячий із люті голос видав його з головою. Цап позадкував до краю даху. Упевнений у перемозі Льолєк спокійно наближався до бідолашного. Цап, передчуваючи біду, розвернувся й присів.

— Куди, kur - r-r-r-r-rwa ?! — заволав Льолєк і стрибнув.

Але пізно. В красивому стрибку, закинувши голову назад і притисши роги до спини, козел полетів уперед. Льолєк от‑от мав схопити його за задні ноги, однак промахнувся. Якщо козел летів мовчки, по-кіношному красиво, я б навіть сказав, несподівано гордо й шляхетно, як символ Великопоповицької броварні, то Льолєк летів незграбно, чеберяючи ногами, махаючи руками й голосно при тому лаючись.

Козел приземлився на ноги пружно, ніби летів із невеличкої приступки, а не з двометрової висоти. Льолєк приземлився так, як їх учили на курсах — перекидом, щоб не поламати кінцівки. Ми на землі аж примружилися. Ставши на ноги, Льолєк кинувся за твариною, але дуже скоро зрозумів, що догнати козла так само важко, як догнати бонуси за зразкову службу, які сьогодні стрімко від нього віддалялися.

— У вас є мотузка? — спитав я. — Мені потрібно щонайменше тридцять футів.

Маковскі сумно подивився на мене й спитав:

— Хочеш, щоб я із ганьби повісився прямо тут?

— Це буде ще ганебніший вчинок. Він тебе не врятує. Мотузку дай.

Через десять хвилин у мене в руках була міцна стропа завтовшки з мій мізинець. Поки козел спокійно щипав травичку, я без поспіху зав’язав «гйдэг уяа», або ковзний булінь. Мотузкою із такою петлею ми в дитинстві ловили в степу овець, коли я на канікули їздив до дядька. Досить її розкрутити й точно кинути широку петлю, а потім вчасно смикнути — і вівця вже твоя. У нас навіть була така гра, коли хлопці арканили дівчат, які їм сподобались, а дівчата — хлопців. Якщо ти спритний і точний — будеш переможцем.

— Аха-ха-ха, Джорджіо, ти що, ковбой?! — засміявся Льолєк, коли зрозумів, що саме я робитиму.

Замість відповіді я легко накинув на нього петлю й затягнув.

— Не ковбой, а чабан. Хоча можеш мене кликати, як тобі більше до вподоби!

Сержант умить посерйознішав.

— Де ти такого навчився?!

— У мене було важке дитинство без ґаджетів.

Ніколи не підходьте до козла чи барана по прямій, якщо хочете його зловити. Баран хоч і тупий, але обережний. Якщо він побачить, що хтось іде прямо на нього, у його рогатому черепку будуть тільки дві опції: нападати або тікати. Яка з них спрацює в наступну мить, не знає й сам баран. Чи козел.

— І що ж тоді робити? — спитав збитий із пантелику Льолєк. — Який вихід?

— Який вихід? — я засміявся. — Думай, як математик! Іди по кривій!

— Ну ви можете говорити простіше? — застогнав нещасний сержант.

— Тут якраз усе просто. Якщо ти рухаєшся по кривій, заданій рівнянням y = f(x) , то ти віддаляєшся в нескінченність при наближенні x до скінченної точки a . А баран — це тупа пряма x = a , або ж твоя, Льолєку, вертикальна асимптота!

Маковскі вилупив на мене очі. Франческа загиготіла в кулак.

— А далі все просто. Баран, вирахувавши твою траєкторію, заспокоюється і продовжує йти по своїй прямій, щипаючи травичку, впевнений, що асимптота й пряма, за математичним правилом, ніколи в житті не перетнуться. І в момент, коли ти опиняєшся на відстані, достатній для кидка, ти, порушуючи всі закони декартової системи координат, накидаєш на нього ургу (аркан). Все. Баран твій!

Маковскі слухав мене, роззявивши рота.

— А знаєш, чого тобі не вдалося зловити цього цапа з першого разу?

— Чого?

— Бо цап знає геометрію і вміє будувати графіки функцій, а ти — ні!

Франческа зареготала.

Я рушив до цапа, але не прямо на нього, а ніби мимо. Навіть не дивився в його бік. Рогата худоба підняла свою бородату голову й насторожилась. Але, вирахувавши мою траєкторію, зразу заспокоїлась і продовжила переробляти зелену травичку на бібки. Щойно відстань між нами сягла п’яти метрів, я легко метнув петлю. Козел побачив мій рух, сахнувся, та запізно — «гйдэг уяа» намертво затяглася на його рогах.

Моя команда стояла тихо. Очі у всіх були такі, ніби я не козла мотузкою зловив, а принаймні сателіт.

— Ну фіга собі, kurwa ! — ошелешено сказав Льолєк. — Ти прямо командос!

Я віддав рогатого «сателіта» сержантові і всміхнувся. Прості навички та вміння, що тисячі років допомагали монголам вижити у Великому Степу, здавалися сучасним людям якоюсь суперсилою. А в степу таке вміє кожна дитина.