Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Працювати в цій божевільні?

— І виживати.

— Бідолашний малюк.

«Бідолашному малюкові» 19 років. Він закінчив Academy Aerospace & Engineering у Віндзорі — навчальний заклад, що посідає перше місце в штаті і п’ятнадцяте в країні. Невисокий худорлявий підліток із великими зеленими очима. Ледь із горбинкою ніс і русяве волосся, що смішно стирчить догори. Йому б іще окуляри, і вийшов би типовий «ботанік». Девід на той рік хоче вступити в University of Florida на математику, але потрапити туди непросто, тому хлопець набирає необхідні бали, щоб вступити за програмою Florida Space Grant Consortium ( FSGC ). А для цього він цілий рік добровільно проведе в божевільні — у нашому Командному центрі.

— Дейве, це твоя гарнітура, — ми видали малюкові нашу штатну гарнітуру — крихітний блок із твердою прозорою трубочкою мікрофона й такою самою прозорою, але гнучкою трубочкою навушника.

— Гарнітура завжди має бути на тобі. Завжди! Навіть коли в туалет ідеш. Передавач чіпляєш собі на пояс. Нічого не займаєш — Трейсі сама заведе тебе на нашу хвилю і виведе на Г’юстон, коли буде треба. Ясно?

— Ясно. А в туалеті можна вимикати передавач?

— Боронь боже!

Першою фразою Дейва в ефірі стало: «Я бачив козла».

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Дейве, то був Льолєк. Не зважай, він завжди прискіпливий до новачків, — пояснив я. — Він тебе хоч не займав?

— Та ні, він до мене задки стояв, — сказав Дейв і, подумавши мить, додав: — Я не знав, що в козлів такі яйця.

Трейсі впала на пульт, і в навушниках негайно пролунав писк — операторка зв’язку випадково смикнула повзунок рівня звуку. Професор Рассел докірливо похитав головою. Ми з напарницею іржали, як ненормальні.

— У козлів такі яйця, ого-го! — старший офіцер Баррел не міг залишитись осторонь при слові «яйця». — От усі думають, що кролі трахаються, як скажені. Ба ні! Козел може вжучити до двадцяти кіз за день. Ще іудеї…

— Джоне, ти хочеш сказати, що ти козел, чи що? — насмішкувато спитав професор.

— У мене п’ятеро дітей, і могло би бути більше, якби моя Енн була поступливіша.

— Бідолашна Сара! — вичавила червона від реготу Франческа. — Навіть не знаю, чи пощастило їй, чи навпаки!

Засміялися ми всі.

Мій новий стажер усміхався, але в очах його так і читався страх і розгубленість. А що як ми тут усі збожеволіли, а двері в командний центр наглухо закриті? І вікон немає? Просити допомоги в Г’юстона?

— Насправді Маковскі дуже милий, ти сам переконаєшся! — сказала Франческа. — Він тільки з вигляду суворий, а так він дуже добрий.

— Ага, розкажи це його солдатам на КПП. Знаєш, як він їх там дрючить?!

— Джорджіо, а його дрючить Сара!

— МакКарті його взагалі не дрючить.

— Тобто вона ним керує!

Під час цього діалогу Девід крутив головою від мене до Франчески так, ніби слідкував за грою в пінґ-понґ. Дивакувато-напружена усмішка не сходила з його обличчя.

— А Маковскі — це хто? — нарешті наважився спитати трохи зляканий підліток.

— Маковскі — це Льолєк, той козел, якого ти зранку бачив. Начальник охорони!

Девід розтяг усмішку ще ширше і незворушно сказав:

— Та ні, я справжнього козла бачив. З яйцями. І рогами.

В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.

— Перепрошую, Дейве. Повтори?

— Я. Бачив. Козла. З яйцями. У мене навіть відео є.

— Льолєку, маєш секунду?

— Джорджіо, я зайнятий, але для тебе маю.

— У тебе на території все в порядку?

— Джорджіо, що сталося?

— Зайди, будь ласка, до нас.

— Ти так не можеш сказати?

— Повір мені, Льолєку, це треба бачити.

Буквально через три хвилини Маковскі був у командному центрі.

— Ну?!

— Дивись, — я тицьнув йому під носа Дейвів телефон. Маковскі, розгублено блимаючи білявими віями і роззявивши рота, ошелешено витріщився у дисплей.

— Що це?!

— Це яйця, Льолєку. Отакенні, майже до землі. Заздриш? — я реготнув.

— Джорджіо. Що це, в біса, таке?! Оце — у мене в периметрі?! — очі Маковскі сталі круглі й глибокі, як нафтові свердловини Техасу. — Хто це зняв?!

Я мовчки кивнув на свого стажера. Льолєк його трохи за барки не вхопив.

— Де?! Коли?! — загорлав Маковскі.

— Та зранку, перед сьомою годиною, я тоді якраз щойно приїхав… — злякано пробурмотів Дейв. — Ото як на стоянку заїхав…

— На території бази заборонено користуватися камерами! — прошипів Льолєк.

Дейв незворушно забрав телефон і спокійно сказав:

— Добре, більше не повториться. Я видалю відео.