Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Що тут, у біса, сталося?! — полковник Ґвінн розгублено дивився поверх маленьких скелець окулярів для читання.

Командир намагався осягнути картину, що постала перед його очима: на підлозі долілиць лежала гордість авіакосмічної галузі США — професор Рассел. Правий рукав його сорочки був одірваний і теліпався десь біля ліктя, оголивши біле професорське плече, якого, незважаючи на середину літа, не торкалися сонячні промені. Біля нього, розкинувши ноги, сиділа начальниця відділу персоналу, Еліс. По праву руку від неї білим килимом лежали папери, деякі з грифом «таємно». Окулярів на Еліс не було.

— Що тут сталося? — повторив командир скоріше миролюбно, ніж сердито. — Еліс, із вами все гаразд?

— Я ще не зрозуміла, — чемно відповіла начальниця відділу персоналу. — Здається, на мене впав пан професор.

Недарма жартують, що більшість травм і халеп починаються зі слів: «Дивися, як я можу!»

Або: «Ти не так робиш, я покажу, як треба!». Або: «Це все, на що ти здатний?».

Я свого часу так намагався перепливти Байкал на катамарані. Закінчилося це викликом МНС і рятувальною операцією. Наступного разу я ледь не втопився, посперечавшись, що допливу «он до тієї скелі». Потім ми з одним сміливим, але не дуже досвідченим пілотом розбилися на мотодельтаплані, бо я хотів зробити «кілька кадрів згори, яких ні в кого немає» (це було так давно, що про дрони ми ще нічого не знали, а професійні камери важили, як порядний собака, і носили ми їх на плечі).

А одного разу, щоб скоротити шлях до моря, ми з товаришем, вигукнувши: «Та тут фігня стрибати!», шугонули зі скелі на «галявину», до якої, як нам здавалося, було всього метр чи півтора. «Галявина» виявилася кроною дерева заввишки чотири метри. Як ми цього не побачили, я й досі не розумію.

Ось і сьогодні на Франчесчине: «А я можу зробити сальто з розбігу» — пролунало: «Та фігня, я теж таке робив! А ти спробуй із п’яти кроків!» На наш глибокий подив і на мій превеликий жах, це сказав не я. Фраза пролунала від професора Рассела.

Професор, як усі вчені, трохи нудний, тому ніхто не очікував від нього такого демаршу. Я із несподіванки рохнув у мікрофон. Трейсі виглянула зі своєї скляної кімнатки в командному центрі, і навіть старший офіцер Баррел перестав гортати позаторішній випуск Playboy .

— Професоре? З п’яти кроків? Сальто? — Франческа, яка раніше займалася гімнастикою і відзначалася в юніорських змаганнях, була вражена.

— Подвійне! — додав гасу у вогонь професор.

— Не може бути!

— Що значить «не може бути»?! Не ти одна гімнастикою займалася!

— Та я, власне, й тепер… — дівчину зачепило дієслово в минулому часі.

— Так і мені, власне, ще рано на смітник історії.

— Ану давайте! — Франческа махнула рукою, зняла окуляри й сунула їх мені в кишеню форми.

—  Cara mia , може не треба? Нам зараз за пульт сідати, Г’юстон…

— Джорджіо, ти переживаєш, що я не зроблю сальто вперед? Та я й назад зможу!

— Та я в тобі не сумніваюся. Але професора навіщо…

— Ти сумніваєшся, що я зроблю сальто вперед із п’яти кроків?! — наче сердитий індик, грізно заґольґав професор. — Що, в мене такий поганий вигляд?!

— Та нормальний у вас вигляд. Просто я раніше теж робив сальто, а от тепер не наважуся…

Рассел скинув брови, глузливо зміряв мене поглядом і реготнув. Я замахав руками, як півень крильми:

— Але ж я і не лізу із заявами. На відміну від деяких…

— То ти вважаєш, що я не зроблю сальто?!

— Та я взагалі нічого не вважаю. Хіба вважаю, що нам зараз потрібно працювати.

— Джорджіо, ти зануда!

— Я просто намагаюся запобігти черговій халепі, — я їх останнім часом шкірою відчував. — Але якщо ви вирішили поламати собі хребти й кінцівки, то будь ласка. Вперед! У нас вільна країна!

Ми всі вийшли в довгий коридор, укритий сіро-синім килимовим покриттям.

— Треба відійти до вікна, звідти п’ять кроків — і сальто! — оцінила ситуацію сицилійська гімнастка.

— Подвійне! — додав гімнаст-астрофізик.

Баррел розпушив вуса і взяв руки в боки. Трейсі сіла на підлогу, схрестила ноги й приготувалася до шоу. Я закотив очі.

Напарниця зняла свої розкішні туфлі від Сема Едельмана, розім’яла пальці стоп, хруснула спиною і підійшла до вікна. П’ять стрімких кроків, нахил. Упор руками. Вигин тіла. Стрибок. Ще один — і дівчина легко приземлилася на ноги, виставила одну вперед і красиво, наче птах, розкинула руки, ставши у фінальну позу.

Це було так гарно, що ми влаштували оплески. Франческа переможно труснула кучерями і всміхнулась.