Дорж Бату - Франческа. Володарка офіцерського житона

— Нуль три два нуль першому! — заговорило Льолєкове радіо.

— Нуль перший, нуль три два! — відгукнувся Маковскі.

— Мені тут щойно доповіли з транзитної зони. Гм… У нас нештатна ситуація, — це говорив командир бази полковник Ґвінн.

— Сер, на моїй базі не буває нештатних ситуацій, сер! — бадьоро доповів Маковскі.

— Ну… Тут, словом, таке… «Ґлоубмастер» привіз групу з Німеччини. Вони транзитом прямують з Афганістану до Колорадо. З ними тварина. Козел. Він пропав.

— Сер, козел у мене, сер!

— Відмінна робота, Маковскі! Я буду через кілька хвилин! Ви де?

— Сер, ангар «С», сер!

— Зараз буду!

—  Sir, yes, sir!

Козла повернули солдатам. Він прибився до них у Баграмі. Місцеві нізащо не зізнавалися, чия це худоба, і навідріз відмовлялися брати рогатого назад. Користі з нього не було ніякої, поки один хлопець з Айдахо не придумав нав’ючити на козла сумки з боєзапасом і провіантом. Так цап став ротним бойовим побратимом. Террі (так його назвали) мав мирну й лагідну вдачу, тому незабаром став незамінний. Кидати товариша напризволяще солдати не захотіли, і по закінченню ротації Террі посадили в «Ґлоубмастер» разом із командою.

Та виявилося, що не все так просто. Террі не дуже любив літати і дорогою з Баграма до Європи кричав диким голосом. У Німеччині його вигуляли, а вже після довгого перельоту до США, на нашу базу, цап, побачивши землю, вистрибнув і втік. Солдати шукали його самотужки, та дарма. Доповісти командуванню бази — стовідсоткова халепа, оскільки Террі — нелегал. Та ще з країни, яку, всупереч логіці, здоровому глузду і правам людини, не дуже люблять у Білому домі. До відльоту залишалося усього кілька годин, тож заявити про пропажу таки довелося.

За щасливим збігом обставин на момент рапорту Террі був уже в руках начальника охорони бази. А тепер він у літаку очікує чиновників CDC ( Centers for Disease Control and Prevention ) із сусіднього цивільного аеропорту. Тепер доля Террі у їхніх руках.

— Ну, і як тобі твій перший день? — спитав я нового стажера, коли ми після всіх пригод і після активної зміни зібралися, нарешті, в командному центрі.

— Здуріти можна! — простодушно визнав Дейв. — Такого в кіно не побачиш, реально.

— А ще які твої враження від першого дня? — поцікавився професор Рассел.

— Математика!

— Що? — не зрозумів Рассел.

— Математика скрізь і всюди, — повторив Дейв і додав: — А ще Джорджіо, який у синій формі з шевронами НАСА розкручує петлю, щоб зловити цапа! — засміявся стажер.

— Це життя, юначе! — сказав мудрий професор. — І в космосі люди їстимуть, ходитимуть у туалет і, звісно ж, кохатимуться. А може, хтозна — ще й овочі на космічних городах зуміють вирощувати.

— Або козлів на Марсі ловити!

— Авжеж! Без козлів там точно не обійдеться.

Франческу з минулого тижня переслідує головний біль. Вона приходила на роботу, всміхалась, як завжди, робила всі свої звичні процедури та розрахунки, спілкувалася із Г’юстоном, сварилась і жартувала. От тільки коли-не-коли сідала за свій стіл і закривала обличчя руками. Але сьогодні все було інакше.

—  Cara mia, piccolo, stai bene?

—  Io sto bene, caro mio, Giorgio … [98] — Ти як? — Я в порядку (з італ.) .

— Та, знаєш, щось не видно, ти вибачай, звісно.

— Голова сильно болить.

— З минулого тижня?

— Угу.

— Знеболювальне приймала?

— Приймала. Не діє. Усі вихідні промучилася, — пожалілася дівчина.

— Знаєш що, mia ragazza ? Після активної зміни підеш на скринінг.

— Навіщо, mio caro ?

— Щоб виключити щось серйозне.

— Ти перебільшуєш, — спробувала всміхнутися моя напарниця.

Однак вона була така бліда, що я силоміць забрав у неї папери і, не чекаючи кінця зміни, відвів у наш кабінет.

Звідти набрав доктора Джексона і пояснив йому проблему.

— Приходьте. Я чекаю, — коротко відказав Стів.

У кабінеті у Стіва чомусь завжди пахло жуйкою. Солодкуватий запах bubble gum нагадував скоріше якусь дитячу ігрову кімнату, ніж оглядову. Тут стояв диван, великий монітор із Netflix і навіть невеличкий акваріум. Крім того, що Джексон був військовим хірургом, він непогано знався на PTSD [99] PTSD — посттравматичний синдром. і всіляких таких штуках.

— Що у вас знову? — Стів розтягнув білосніжну усмішку на тридцять два.

— «Знову»! — пробурчав я. — Чому ледь що, одразу «знову»? Ми що, шта…

— «Дельта» з вами двічі літала! — засміявся Стів. — І це не беручи до уваги дрібних візитів. Ви мої постійні клієнти.