Юлія Гук - Німа

Шістнадцятий поверх. Тасіта опирається на сталеве іржаве поруччя, дивлячись не на світло внизу, а на темне небо, де в хмарах заховався місяць. Холодний сильний вітер тріпоче її розпущеним волоссям.

— Жити…

Сідає на чорний дах. Бере до рук скляний бокал і наливає вино. Робить маленький ковточок, насолоджуючись сухим, насиченим смаком. Знову опирається на поруччя й дивиться вгору.

— Люди поспішають жити. Намагаються втиснути ціле життя до одного дня. Поквапно їдять, не відчуваючи смак, біжать на зустрічі, не помічаючи вітер чи сонце. Похапцем закохуються. Гарячково займаються сексом: без квітів, побачень, нормального знайомства одне з одним. Усе якомога швидше…

Закурює.

— Смішно. У давні часи навпаки все протікало повільно. Трапези, женихання, сватання. І люди не боялися померти й чогось не встигнути. А зараз… Нам страшно згаяти й мить.

П’є.

— Чи, може, це не страх згаяти мить, а страх отримати вільний час? Може, люди насичують свій день, щоб не лишитися з собою сам на сам. Бо що робити самому? Читати? Творити? Займатися самоаналізом? Це ж так складно. Це важко.

Підіймається й знову опирається на поруччя, тримаючи цигарку й скляний бокал в одній руці, прибираючи волосся з обличчя іншою. Дивиться понад будинками, далі, за місто.

— А самогубці? Кажуть… важко переступити через інстинкт самозбереження. Зважитися на таке. Вірять, що то сміливий крок.

Переводить погляд на вулиці міста.

— Чи такий уже сміливий? Як на мене, жити набагато важче. Кожного дня брати на себе відповідальність, переживати біль, страждати. Наодинці. Бо розділити біль, як би хто не намагався, неможливо. Ти завжди лишаєшся сам на сам зі своїми проблемами й борешся з ними тільки ти. Ведеш бій у закутках власного серця. І в цьому тобі ніхто не допоможе. Крім тебе самого. І так, власне, і має бути. У стражданнях ти мусиш бути на самоті. Бо як же ти станеш сильнішим?

Знову підіймає голову на небо.

— Жити важче…

Широко посміхається несподіваному світлу зірки, що вигулькнула з-за хмари.

— Якщо вже й стояти на даху, то не для того, щоб стрибнути донизу. А для того, щоб стати ближчим до неба.

Сміх. Плач. Дощ.

Тася забилася в куток кімнати, обіймаючи недомальоване полотно. Те, яке почала малювати, коли поряд був Жар. Її руки судомно вчепилися за нього.

— Я намалюю… Я домалюю…

Біля ніг лежить порожня пляшка з-під вина.

Піддослідна дивиться в стелю й витирає сльози рукавом. І посміхається. Плаче й сміється водночас. Збожеволіла? Але звичні монстри на звичних місцях — наче не визирають назовні.

— Спогади — така цікава штука. Здається, нещодавно перед моїми очима стояла тільки одна людина. Завжди усміхнений, хижий, божевільний і жорстокий Вален. Тіло пам’ятало тільки його чоловічі руки на моїй спині, стегнах, грудях. Пам’ятало тонкі губи, що шепотіли слова вічного кохання. Я обожнювала його чорне волосся. Він був такий рідний, близький… Думалося: єдиний.

Хлипає й стискає картину ще міцніше. На мить здається, що полотно зараз трісне в її холодних блідих руках.

— Та потім цей спогад став тьмяним. На його місці з’явився інший. Я впивалася думками про ніжний, трохи лякливий усміх інших губ, що казали схожі, але зовсім не такі слова. Я згадувала тремтливі руки ніжної дівчинки на моїх щоках. І її довге каштанове волосся… Віра витіснила зі спогадів чорні таємничо-похмурі очі Валена. Її пружні груди затьмарили спогад про сильні розлогі чоловічі плечі. Вона, така м’яка й тендітна, зборола колишнього «єдиного». Її доброта майже розтопила злість, залишену Валеном. І я навіть почала забувати, як і чому любила того, хто зробив мене такою.

Вона повертає полотно до себе. Сидить на підлозі в кімнаті без світла й продовжує говорити.

— Та от минув час. І тепер у мене інші спогади. Про іншу людину. Добру, як і Віра, і сильну, як і Вален. З тонким, майже дівочим, станом. І постійним болісним усміхом на змарнілому обличчі. Турботливий, уважний і такий… терплячий.

Вона проводить рукою довкола себе, шукаючи пляшку. Але та вже порожня, як і душа моєї піддослідної.

— Чи замінив він ті спогади? Чи перекрив їх своєю відданою любов’ю? Я не та, заради кого йдуть на геройство. Я не та, кому роблять компліменти. Я не та, кому дарують квіти й увагу. Я не та, про кого мріють, лягаючи спати. Я та, кого бояться чоловіки. Тому що я самодостатня. Мені не потрібні ці дитячі казочки про принца. Бо я знаю, що реальність інша. У ній є бруд. Секс. Алкоголь. І пристрасть. Така, як була з тим чорним чоловіком і тією світлою дівчиною. Але її немає у нас із Жаром. Наші стосунки не можна назвати цим словом. Він намагається створити казку довкола мене й хоче, щоб я повірила в неї. Але ж я вже доросла. Цинічна і зла.