Юлія Гук - Німа

Тасіта нарешті набирає в рот вина, але не ковтає, булькаючи ним у роті. На обличчі з’являються маленькі неглибокі зморшки.

— Для більшості з них це крапка. В якийсь момент розвитку вони застрягають у ній, у власній «чорній дірі». Але я, я не можу спинитися, я мушу йти далі, згадавши те, що так збурювало мою кров раніше, що змушувало мене сміятися тоді, коли боліла душа, що додавало віри в якнайкраще майбутнє. Ліпше, ніж учора чи сьогодні. А може, навіть завтра.

Притискається гарячим лобом до вікна.

— Потрапляючи в одну й ту ж ситуацію, можна сподіватися іншого результату, якщо ти сам здатен змінюватися внутрішньо. І рости. І підійматися. І навіть падати.

Я страшенно хочу її запитати, що ж обрала вона. Так довго падати й несподівано вдарити по гальмах — не кожен зможе. Але вона намагається це зробити. Уже зрозумівши, що падати легше, ніж підійматися вгору.

Сонце яскраво прозирає крізь велику темну хмару.

Тася сидить закутана в ковдру на балконі. Поряд із нею, притиснувшись до її плеча, сидить Катя. Хмільна й невдоволена.

— Чому ми тут п’ємо вино, а не в кімнаті? Там тепло…

— А тут видно небо.

— З вікна на кухні теж видно небо. — Катя щільніше загортається у свою ковдру.

— Там між нами й ним — скло. А тут воно стає ближчим.

Катя нічого не відповідає. Вона любить піддослідну, поважає, схиляється перед її розумом і талантом. Тому й не звертає увагу на дивні слова й поведінку подруги.

— Що з роботою?

Тасіта морщить ніс. Вона досі не відповідає на дзвінки з роботи. Навіть на дзвінки батьків, що вже знають про її звільнення. Але й вони не тривожаться з цього приводу. Не думають, що через таку поведінку дочки станеться щось непоправне. Вони добре знають Тасіту і вже не вперше спостерігають, як вона уникає спілкування. Її вчинки… що ж… вони нікому не зрозумілі. Це її життя. І вона живе так, як їй хочеться. Без допомоги. Без підтримки. Вона знаходить вихід, коли перед нею постає проблема. Майже завжди знаходила…

— Я звільнена. Яка різниця, коли я заберу документи? Це станеться тоді, коли я усвідомлю своє звільнення.

— А слова «Ти звільнена!» для тебе ще нічого не значать? — Катя сміється й тягнеться рукою за цигаркою.

— Звісно ні. Я сама вирішую, коли мені бути звільненою.

Знову незрозуміла фраза.

— А що в тебе з твоїм «ідеальним» хлопцем?

Тася посміхається, дивлячись на обрис сонця, захованого хмарами.

— Він усе ще дзвонить. Кожного дня. При цьому знає про все, що зі мною відбувається. Влаштував мені нагляд, шпигунські ігри. Через своїх друзів. Можливо, через моїх також.

— Мені він нічого не казав.

Дівчина ховає обличчя в ковдрі. Жар прекрасно розумів її ставлення до Каті. Він не вважав її другом піддослідної. Він знав, що Тасіта так розважається, спілкуючись із людьми, яких вона зневажає, щоб подумки посміятися з них.

— Він знає, що я йому зраджувала. Але навіть не сердиться.

— Ти йому зрадила?! Коли?

— Нещодавно. Декілька днів жила з симпатичною неформалкою.

— Дівчиною? — здивовано німіє.

Тася сіпає бровою.

— Ну… Я знала, що тобі й дівчата до смаку… — Катя поспішає обірвати недоречну тишу. — Але не думала, що це серйозно. І ти з нею…

— Трахалася? Так. Тільки для того й дозволила їй пожити в себе.

— І?..

— Жар не образився.

— Він занадто ідеальний… — сумно хитає головою дівчина.

— Не думаю… — Тася видихає чи то пару, чи то цигарковий дим. — Просто… це не так уже й важливо. Тобто, коли любиш, ти даєш коханому свободу. І він дає її так само тобі.

— Це трохи дико… — супиться подруга.

Піддослідна зводить очі на сонце, що саме вигулькнуло й осяяло її обличчя промінням.

— Так… але, коли любиш, то не користуєшся цією свободою.

— Так ти його не кохаєш…

Тасіта піднімає кутик рота вгору. Той, якого не може побачити Катя… Після Катрини в неї ніхто не з’являвся. Вона навіть відмовила другу Жара, Стасу. І зараз не потребувала нікого іншого.

Мобільний здригається від дзвінків, поставлений на німий режим. Телефонує Жар. Вона це знає, хоч і не дивиться на номер.

Вона чекає…

Безмежний простір, осяяний зірками міста.

Дороге аргентинське вино. Наскільки «дороге»? Ну… Дорожче за пакетне. У скляній пляшці, закорковане… Щоправда корок піддослідна завбачливо витягнула ще вдома.

Під ногами провалля. А в ньому, десь далеко внизу, дрібненькі машини, майже невидимі з такої відстані люди, темно-золота дорога з ліхтарів.