Юлія Гук - Німа

Вона встає з підлоги, щоб знайти ще випивку. Більше вина! Більше болю! Більше самознущання! Більше самопокартання! Менше віри!

Пий, маленьке дурне дівча. Ламай себе. Бійся себе. Зневажай себе. Може, тоді ти врешті зрозумієш, що та, яку любили Вален і Віра, зникла, її більше немає. Як немає й тієї, хто любила їх. Зате Жар любить тебе нинішню. Він не боїться твоєї сили й бачить твою слабкість. Пробачає й прагне тобі допомогти. І тоді ти почнеш чекати його так, як колись чекали тебе.

Тасіта вибігає під дощ без парасольки, навіть без шапки. Їй в обличчя летять великі прозорі краплі, стираючи сльози, але не посмішку.

— Але все це… Спогади про них… Їхні образи в мені… Це не я. Більше не я.

Вона сміється дощу, небу, похмурим навислим над нею хмарам, сірому після зими двору.

Кружляє, стрибає по калюжах. Брудна вода злітає довкола неї, обляпуючи блискучими краплями, що затікають їй під комір, просочуються у кросівки.

Несподівано дівчина біжить у напрямку протилежному від магазина, залишаючи позаду себе скаламучені калюжі. Куди вона так шалено мчить? Чому так весело сміється?

Минає одну зупинку, другу, третю… І жодного разу не зупиняється й не стишує біг. І сміється.

Урешті-решт вона стає перед похмурою будівлею. Озирається довкола, немов розбризкуючи веселку, і буденна сірість довкола кудись зникає від її погляду. І вже повільною впевненою ходою Тасіта заходить усередину.

— Мені потрібні фарби! Багато фарб!

Осяйна й рішуча.

— Це, як учитися знову ходити… Це, як уперше спробувати хороше вино. Це, як стати собою.

Тасіта задумливо облизує пензлик.

— Я відчуваю, як у мені щось іскриться й сипле барвами на полотно. Як у мені підіймається щось, що я не можу назвати монстрами. Це щось протилежне їм.

З насолодою торкається полотна.

— І в мені бринить музика. Моя. Але вона беззвучна не така, як раніше. Інша.

Різкі мазки. Швидкі зміни фарби.

— І життя… І воля… І душа…

Її обличчя серйозне і розслаблене водночас.

— І кохання…

Різнокольорові губи ледь ворушаться.

— Це, як Віра. Це, як Вален. Це, як Жар. Це, як я.

Відступає, розглядаючи намальоване.

— Знаєш, мені здається, ніби весь світ зник. Ніби зникло все і всі. І я навіть не впевнена, чи залишилась я. Я не пам’ятаю, яке сьогодні число. Місяць. Рік. День чи ніч. Я забула, хто я. Звичайний робітник чи митець? Я не усвідомлюю: це сон чи реальність? Я не відчуваю, це я чи… вони в мені? Люди, природа, стіни — усе в мені, а я в них.

Відходить від полотна, щоб трохи перепочити. На кухню. Курить цигарку.

— Мені дещо самотньо. Але не так сильно, щоб кликати когось до себе схожого на Катрину. А секс… Думки про нього… Та й розмови. Про літературу, музику, мистецтво. Я не потребую розмовляти про це. Мені інколи хочеться стати німою. І ні про що, ні про кого ніколи не говорити.

Кільця диму. Тася помічає, що звечоріло.

— Важливим є тільки розуміння. Звичайне взаєморозуміння. Слід знати й мовчати. Не говорити. Не обговорювати. Просто знати й мовчати.

Кутається в теплу кофту.

— Мудрі завжди мовчать.

Її картина наповнюється кольорами. Там не тільки чорні, білі та сірі барви. Там з’являється світло.

Сьогодні піддослідна жодного разу не підійшла до алкоголю.

Вирішує повернути себе світу. Сьогодні навідує батьків.

— Я звільнена.

Мати завмирає, стоячи біля плити.

— От і гаразд… Мені зовсім не подобалося, що ти там працюєш.

Тася посміхається. Добре, якщо твої рідні не засуджують твої вчинки. Нехай не розуміють, чому ти зробив так, але все ж намагаються ставитися з розумінням. І просто чудово, що є місце, куди ти завжди можеш прийти й відчути тепло.

— Я знову малюю.

Тепер посміхається мама.

— Я рада. Я цього чекала.

Піддослідна вмощується зручніше на стільці, підбирає ноги під себе. Чомусь згадує, як колись Жар так само клопотався біля плити, а вона йому щось розповідала. Він і справді нагадує їй мамцю.

— Часом мені стає страшно, що мої картини не зрозуміють. Адже моя манера малювати відрізняється від інших. І сюжети відмінні. Це може не сподобатися потенційним покупцям. Люди звикли до чогось усталеного.

— І ти боїшся бути непопулярною? Не стати відомою?

— Ні звісно, — хитає головою. — Хіба що трішки. Але з іншого боку, мені не потрібне визнання звичайних людей. Тих, які не можуть по-справжньому оцінити намальоване. Їхнє схвалення може бути навіть образливим. Мені потрібне визнання тих, кого я сама глибоко шаную.