Юлія Гук - Німа

— Новаторів часто не розуміють. Тому що для осмислення їхніх творів потрібен час. Не виключено, що ти станеш по- справжньому відомою тільки після смерті чи наприкінці життя, — зауважує мати. — Але ж ти в мене не з лякливих. І час для тебе не занадто важливий. Так у чому річ?

Тасіта дивиться на неї й думає, що її мама надзвичайно мудра жінка.

— Гарне питання… — посміхається. — Але ж мені треба якось жити… На щось жити. Про це я теж думаю. Але та робота мене пригнічує. Мені це не подобається. Я ніби втрачаю себе. Там не потрібна моя креативність.

— Ніде вона не потрібна. Але ж це не означає, що так буде завжди. Цьому світові потрібні відчайдухи. Такі, як ти. Я завжди була переконана, що на тебе чекає велике майбутнє.

— І не хвилювалася, що воно ніколи не наступить? Останні кілька років я зовсім не малювала. Пила. Зникала сама в собі.

— У всіх буває криза. Але я все одно вірила. — Вона дивиться на дочку. — Знаю, ти не віриш у Бога. Але саме Він допоміг мені відкинути ці сумніви.

Прощаючись із дочкою, вона говорить:

— Те, що ти почала малювати, ще не означає, що мої сподівання справдилися. Я маю бачити результат. Але я вірю, що й він не за горами.

— Неодмінно.

Додому — малювати.

— Щоб почати нове життя, потрібно покінчити з минулим.

Говорить мені піддослідна, зачиняючи двері батьківської квартири.

Вона розставляє крапки. Відкидає думки про минуле й колишніх, безжально видаляючи їхні сліди в собі. Вона перекриває емоції, що нагадують минулі події. Залишає тільки висновки від пережитого. Учиться засвоювати уроки минулого. А ще набирається досвіду. Стає сильнішою, розумнішою. Тасіта упевнено дивиться вперед.

— Має бути тільки те, що є зараз. Того, що було, не повернеш. І не варто жалкувати за своїми вчинками чи діями. То було там, де мене більше немає. Я — нова. І живу зараз. Є тільки майбутнє.

Калюжі стиха хлюпають під її спокійними кроками. Світить яскраве сонце, яке вона досі не любить, хоч сама так нагадує його: світла, добра, очищена. З рота, як завжди, стирчить цигарка, але цього разу вона перша за день. І монстри всередині неї сидять тихо й залякано. І морок у її серці потроху розсіюється у світлі сонячного проміння. Мабуть, тому й кроки її легкі й упевнені.

Тася переходить на той бік вулиці. Там стоїть «її в’язниця». А вона — утікачка.

Забігаючи сходами вгору, вона на мить завмирає, помітивши щось біле, що висить на карнизі під’їзду. Придивившись, вона пізнає паперовий літачок. Він викликає посмішку. Це її літачок. Вона колись зробила його. Тасіта це знає.

Забирає документи й розрахунок у відділі кадрів. Та все ж вирішує попрощатися з робочим місцем. Постукавши у двері свого колишнього кабінету, заходить.

— Ого! Я думала, що з тобою щось трапилося! Тебе так довго не було. — Перетнувши кімнату, Світлана Анатоліївна обіймає дівчину. — Привіт.

Тася здивовано киває їй.

— Ти тепер тут?

— Так… — опускає очі жінка. — Тебе дуже довго не було. Мене поставили на твоє місце.

— Поздоровляю. Мені здається, що ти цього хотіла, — посміхається. — Тепер ти можеш увесь час носити свої весняні туфлі.

— Ти… посміхаєшся? — Світлана Анатоліївна теж розтягує рожеві губи в посмішці. — Я не пам’ятаю, щоб ти так колись посміхалася.

— Усе змінюється. І я не виняток.

— Вип’ємо?

— Хіба що трішки.

Жінка дістає коньяк з-під столу. Звідти, де колись стояли пляшки піддослідної. Наливає склянки.

— Я бачила літачок на карнизі.

— А… так… — широко всміхається. — Коли я перейшла на це місце, шафа була забита ними. І я згадала: ти казала, що коли звільнишся, то запустиш їх усі. Мені було потрібне місце, але я довго чекала, а ти все не йшла. Я запустила їх сама. З верхнього поверху. Було гарно.

— Можу уявити, — сміється й робить ковток.

— І що ж ти робиш зараз?

— Те, що й обіцяла. Малюю. Змінююся. Стаю тією, ким хочу бути.

Світлана Анатоліївна сумно хитає головою.

— Мені самотньо без тебе.

— А мені добре… без тебе, — чесно говорить дівчина. — Наше спілкування було вимушеним. Ми ніколи не відчували прихильності одна до одної. Ми просто були жертвами обставин. Але ти піклувалася про мене. І я тобі вдячна.

— Ріжеш правду. Як завжди. Я сподівалася, що ми продовжимо спілкуватися, — сумовито дивиться жінка. — Нам усе-таки було добре разом.

— Говориш, як моя колишня, — сміється.

— Точно, — хихотить Світлана Анатоліївна. — З тобою дні минали так цікаво. Я весь час дізнавалася про щось нове. Тоді я змінила своє ставлення до багатьох речей. Ти теж про мене піклувалася. Правда, по-своєму.