Юлія Гук - Німа

— Можливо…

Вони замовкають, згадуючи час, проведений разом.

— О! І ще одне! Тут залишилася папка… — Світлана Анатоліївна підіймається й дістає її з шафи. — Я не знаю, що з нею робити…

«Її» папка. Заведена для особливих. Інакших.

— Точно… Якщо приходитимуть люди з цих резюме, посилай їх куди подалі. Це талановиті люди. Вони не мають працювати на звичайній роботі. Спробуй говорити їм щось на кшталт: «Ви маєте дар. Навіщо ж лізете з ним у трясовину побуту? Навіщо хочете згубити талант?».

— Такі, як ти…

— Інші. Може, й кращі. Але кожен з них особливий. Можеш просити, щоб вони показали, на що здатні. Ти вкрай здивуєшся, побачивши, які люди сюди приходять.

Жіночка невпевнено завмирає з папкою в руках. Потім притискає її до грудей і серйозно говорить.

— Це буде моя місія.

— Що?.. — ледве не давиться від сміху Тасіта.

— Я не вирізняюсь якимись талантами. Але я тебе послухала. Зараз я читаю різні книжки. І що більше читаю, то більше розумію тебе й те, що ти говорила. Я роблю висновки.

— Молодчинка, — киває.

— А ще я познайомилася з цікавим чоловіком. Розумним і привабливим. Ми багато говоримо про літературу. Ходимо до театру. Зі мною ще такого не було.

— А яка в нього зарплатня?

— Тобто?

— Раніше ти шукала чоловіка з хорошим стабільним заробітком.

— Я якось ще в нього не поцікавилась… — здивовано завмирає, усвідомивши, що її поведінка з чоловіками змінилась.

— Ти розумнішаєш. Це добре.

Вони знову мовчать.

— А твій хлопець? Жар?

— Усе ще виступає десь. Телефонує, але я поки що не хочу з ним говорити.

Допивши коньяк, вони прощаються.

— Я чекаю на нього.

— Що? — Брови жінки питально здіймаються.

— Жар. Я чекаю на нього. Ти ж хотіла знати, що між мною та ним.

— Ти теж розумнішаєш.

Посміхаються одна одній.

— І ще дещо… Зміни цю помаду на коричневу. З рожевою ти здаєшся старшою.

Жінка несвідомо торкається губ і серйозно хитає головою на знак згоди.

Коли Тасіта повертається до виходу, її погляд падає на щось блискуче на комірці Світлани Анатоліївни. Амулет, щоб не зурочили.

Картинна галерея.

Піддослідна шоковано стоїть перед полотном.

— Вам подобається? — До неї підходить худорлява дівчина з прозорим шарфом на шиї.

— Ну… Якби в мене були проблеми по Фройду… — Не відриваючи очей від картини, Тасіта гидливо поводить плечима. — Може, й сподобалося б…

— Тобто? — Дівчина поправляє масне волосся.

— А що, по-вашому, тут зображено?

— Стовп світла. Тут же підписано, — тицяє пальцем у надпис під картиною цінителька мистецтва. — По-моєму, чудовий вибір фарби. Так насичено й виразно…

— Ага… — Тася крутить головою. — Такий заокруглений на кінці. Нагадує трохи гриб. І оці яскраві кулі внизу… Це ж чоловічий член! Фалос!

— Ні! Не думаю, що…

— Погляньте. Оці яскраві лінії, що тягнуться по «стовпу» нічого вам не нагадують? Схожі на… жили, — перебиває.

Цінителька завмирає, придивляючись і починаючи усвідомлювати зображене. Смикає шарф.

— Знаєте, це і є проблема сучасного мистецтва.

— Члени? — Тремтячим голосом запитує Тасіту дівчина. Піддослідна не звертає уваги на її обличчя, скошене від обурення.

— Ні. Те, що сучасні псевдомитці у своїй творчості оголюють тіло, виставляють на показ власне сексуальне життя. І це стосується не тільки художнього мистецтва. Але така творчість не зворушує, не може доторкнутися душі. А фанати такого мають страшенний несмак, хоча й маскуються під інтелігенцію. Нове — не значить краще.

— Так можна й Рембрандта засудити за його «Данаю», — похмуро заперечує цінителька.

— Справді? Одного з найкращих художників, що втілив грецький міф у вигляді прекрасної оголеної жінки? З його неймовірною грою тіней і витонченим рухом пензля? Ви справді вважаєте, що цей «Стовп світла» можна рівняти з картиною великого митця, яка стала класикою? — насмішкувато запитує Тася.

— Якщо картини цієї художниці висять тут, то це вже щось значить, — заперечує співрозмовниця.

— А чого ви хотіли? Люди полюбляють споглядати лайно. Тому сучасні митці й створюють відповідний товар для відповідних «поціновувачів» мистецтва. Перегляньте телебачення — там такого задосить. Сучасна музика лякає кількістю оголених пазух і дуп. Але ж більшість сучасних співаків навіть голосу не мають. А їх усе одно слухають. Так само і з картинами. Таку мазанину можуть оцінити, а художницю (навіть не сумніваюся, що малювала баба) піднести до небес. Але мине років десять, двадцять… і її забудуть. Вона не стане класикою. Це так… одноденка.