Юлія Гук - Німа

— Вони ж психічно хворі!

— Не знаю… Дивись, усі кажуть, що це нормально слухати інстинкт самозбереження. Нормально не втручатися в конфлікти, бійки. Нормально боятися ночі й того, що вона може принести з собою. Але ж ніхто не любить слабаків? Боягузів? Їх зневажають. Жінки оминають слабаків. Мені здається, що люди, які страшенно бояться болю й ніяк себе не випробовують, — це теж по-справжньому психічно хворі.

— Говориш таке… — похмурішає Сашко. — Як у гарячці.

— Дослухай. Я так думаю, тому що той, хто боїться болю, боїться жити й того, що в житті може статися. Такі люди зазвичай люблять стабільність і спокій. Їм потрібна звичайна робота. Ними не керують амбіції. Вони ніколи не ризикують. Але ж не такі люди творять історію.

— Ну… У твоїх словах є логіка, але вона якась… ніби перевернута догори дриґом. Це щось ненормальне…

— Але ж ти не можеш не погодитися?

— Я помічав, що дівчатам більше подобаються «погані» хлопці. Ризикові.

— Так що ж тоді нормально? Боятися болю чи шукати його? Йти добровільно на нього, намагаючись отримати те, що тобі потрібно. Нехай то буде слава, незалежність чи щось інше. Ван Ґоґ не дарма відрізав собі вухо…

— «Шрами прикрашають чоловіка». У цьому щось є, — киває.

— Я люблю життя. Люблю себе випробувати. Коли думка з парасолькою прийшла в мою голову, я вже не могла від неї просто так відмовитися. І зважати на багнюку, імовірність порвати одяг чи відчути біль. Я просто мала це зробити. І знаєш, що?

— Що?

— Це було весело. — Її губа тріскається від посмішки й заюшується кров’ю.

Ранок. Тася стоїть біля вікна з цигаркою й телефоном у руках, спостерігаючи за світанком.

— …так… слухаю. — Чутно, як хлопець солодко позіхає.

— Подивись у вікно.

— …Тася? — невпевнено запитує Жар, намагаючись прогнати від себе сон. — Це правда ти?..

— Ні. Спочатку встань і виглянь у вікно.

Чується шарудіння і ще декілька сонних позіхань.

— Так. Дивлюсь.

— Ти бачиш, як устає сонце?

— Ні. У мене вікна виходять в інший бік… А що?

— Просто… так гарно. — Тасіта затягується.

— Я не раз зустрічав світанок раніше…

— Я теж. Але він був не такий гарний, як зараз.

— Правда? А який же?

— Тоді мене не хвилювала його краса. Зазвичай я була п’яна і в чужій квартирі. Мене сушило. І поряд був хтось, кого я не вважала близьким. А якщо була кохана людина, то було не до світанків. А цей… він просто неймовірний.

— Чому?

— Сонце таке яскраве, але не сліпуче. Небо так і хочеться зобразити на полотні, хоча й розумієш, що таку красу не передати жодним малюнком і не спіймати жодною світлиною.

— Ти любиш небо…

— Але я не люблю сонце.

Мовчанка.

— Знаєш, що зараз бачу я? Я бачу безлюдну вулицю, якою зрідка проїжджають машини. Заспаного двірника. Декілька замерзлих від очікування тролейбуса людей на зупинці. І дерево, на якому з’явилися бруньки, що скоро вибухнуть зеленню листя. А небо… воно й тут рожеве.

Піддослідна всміхається.

— Ти не питаєш, чи я малюю.

— Я знаю, що малюєш.

Він знову замовкає.

— Я скучила за тобою.

— Я щасливий, що ти зателефонувала мені.

— Хочу знати про тебе більше. Коли повернешся, розповіси мені, хто такий Жар?

— Ти знаєш, хто я, — усміхається. — Я твоя хатня робітниця, яка грає на бонго. Я той, хто завжди підтримуватиме й повертатиметься до тебе. Той, хто любить тебе й твоє мистецтво. А минуле… Що ж, воно не має значення.

Тасіта відвертається від вікна.

— Має. Воно зробило нас такими, якими ми є. Це не багато, але вже щось.

— Тобі не сподобається моє минуле. Я був не таким.

— Я все одно хочу його знати.

— Я розповім. У мене немає від тебе секретів.

— Тому що я «та сама»?

Він сміється.

— Тому що я закоханий. І не важливо, чи ти «та сама». Ідеали ніколи не можуть задовольнити реальність. Ідеали нудні. Жінку, яку я колись собі наміряв в образі «єдиної», я б не зміг покохати зараз. Ти її повна протилежність.

— Ти так легко кажеш «кохаю».

— Тому що я колись стомився боятися й дозволив собі бути щирим і чесним із собою. На відміну від тебе.

— Від мене? — здивовано завмирає.

— Від тебе. Ти ж давно закохана в мене. Хоча я й не чув твого зізнання. Боїшся чогось. Може, й мене. Але я все розумію. Сильним людям часто буває складно визнати й висловити свої почуття.

— Якби кохала, то не спала б з іншими, поки тебе немає. Не думав?

— Думав. Я багато розмірковував про це. Не можу сказати, що не злився, не почувався зрадженим чи ображеним. Я навіть напився тоді. Адже я не такий уже й особливий. Людина. Як і всі. Сумнівався у твоїх почуттях до мене. Лякався цих думок. Якоїсь миті навіть хотілося тобі помститися своєю зрадою. Але не зробив цього. Потім ненавидів себе за такі думки. Потім знову зважував, переживав. Але пересилив себе. Поговоривши з тобою, зрозумів, що ти все ж любиш мене, і заспокоївся. Тепер гадаю, цього більше не буде.