Юлія Гук - Німа

— Але ж якщо я з’явилася на світ, значить навіщось тут потрібна. Адже нічого не буває просто так. Навіть, якщо я геть інша, відрізняюся від свого оточення, значить, для чогось це вкрай потрібно. Я створена з певною метою. Саме така, яка є.

Ось що це! Це віра у власне призначення. Це вона проникає крізь її байдужість. Ніхто не народжується просто так. Усі приходять у цей світ для чогось. Щоб світ розвивався так, як задумано кимось вищим. Саме тому у світі існує місце для кожного. Навіть для неї.

Тасіта мляво встає з ліжка і йде вмиватися до ванної. Стоїть коло дзеркала, розглядаючи себе. Потім з великою неохотою йде до мольберта.

Хтось дзвонить у двері. У Тасі випадає пензлик з рук. Вона несподівано швидко біжить до дверей, передчуваючи щось хороше.

— Сьогодні ми їстимемо піцу. Я не встиг зайти… — Жар не встигає договорити. Тасіта притискається до нього всім тілом, обіймає й цілує.

— Із поверненням… — шепоче, відсторонюючись і посміхаючись.

— Я вдома. — Він теж сонячно усміхається їй назустріч і заходить до квартири.

І це теж не просто так. Більше не буде просто так.

— Значить, я дуже вчасно поїхав на заробіток.

Тасіта з Жаром лежать оголені на дивані. Вони так і не знайшли сили вдягнутися після вчорашньої зустрічі. Щойно хлопець зайшов до квартири, одяг було відкинуто геть. Увечері вони навіть не поговорили, жадібно накинувшись одне на одного.

— Так… Я тепер вільна птаха. — Тася втомлено посміхається, кутаючись у ковдру.

— Я бачу… Ти багато працювала. — Він ніжно гладить рукою її волосся, дивлячись на нові полотна та ескізи. — Мені дуже подобається.

Піддослідна широко позіхає.

— Як ти з’їздив?

— Добре. Відвідав майже всі міста України. Можеш поки що не шукати нової роботи. Нам вистачить на декілька місяців.

— Моя хатня робітниця, коханець і спонсор, — сміється. — Ні… так не буде. У мене ще є гроші. Але тепер я витрачу їх з розумом.

— Правда? І на що ж?

— Поки що не скажу. — Він супить брови. — У мене є плани. Мрії. І натхнення. Я не хочу знову працювати там, де моя душа волає про порятунок. Хочу займатися тим, що подобається.

— Малюванням?

— Малюванням… прогулянками, книгами, тобою…

Жар нахиляється й цілує її в чоло.

— Ти більше не тікатимеш від мене?

— Не тікатиму… — засинаючи, відповідає Тасіта.

— Не дивитимешся більше на інших чоловіків і жінок?

— Як на гарні картинки.

— Що?

— Дивитимусь на них, як на образи для картин. Але не спатиму більше ні з ким…

— Обіцяєш?

— Невже тебе це так турбує? Мені добре тут… з тобою. А після фіолетововолосої хотілося бігцем прийняти душ і напитися. Утекти якнайдалі одразу після сексу. З тобою такого не буває. — Вона заплющує очі, віддаючись солодкій втомі й сну.

— А як буває зі мною?

— Від тебе не хочеться йти. Хочеться обіймати тебе… завжди…

Вона засинає.

Жар довго дивиться на її спокійне щасливе обличчя, думаючи, що за час його відсутності вона дуже змінилася. Він відчуває неймовірну ніжність і потаємну образу одночасно.

— Ти все ж уже була моєю, коли зрадила, — тяжко зітхає. — Але я змушений тобі повірити. Інакше я тебе втрачу. Ти не та пташка, яку можна замкнути в клітці.

Потім підводиться з дивана й потягується. Збирає волосся в пучок.

— До праці, — по-доброму посміхається.

На нього чекають ганчірка й віник.

Розквітлі дерева. На вулиці так тепло й сонячно, ніби природа посміхається й радіє разом із невгамовними закоханими.

— А в тебе не так уже й багато речей… — Тася запалює цигарку, опускаючись на лавку коло під’їзду. Поряд стоять напхані речами пакети й два бега. — Цікаво було побачити твоє житло.

— Я там не довго жив, бо часто кочував. — Жар витирає піт з лоба й сідає поруч.

Вони щойно привезли речі з його помешкання. Ще вранці Тася вирішила, що вони мають жити разом. Усе одно Жар проводить у неї весь вільний час і вдень і вночі.

— Чому ти не живеш із батьками?

— Вони розлучилися, коли я був зовсім маленьким. Суд залишив мене матері. Але ми з нею ніколи не ладнали. Тож я жив у різних друзів десь років з п’ятнадцяти. Потім у гуртожитках із сусідами. Останнім часом заробив грошенят, тож я винайняв окрему кімнату. Потрібен був простір для творчого процесу.

— Не ладнали? — Дівчина здивовано дивиться на нього.

— Так. Мама хотіла, щоб я вступив до університету й здобув освіту, а я тоді був геть не готовий до цього.

— Займався музикою?