Юлія Гук - Німа

— Хочеш володарювати мною?

— Хочу. Хочу казати: «моя Тасіта… моя дівчинка». Це природно. І я ревнуватиму тебе завжди. Тому що я знаю, яка ти і який я. І зажди хвилюватимусь, що твою красу помітив ще хтось, окрім мене. Людське серце мінливе. Зараз я… а далі можу бути вже не я. І це завжди буде моєю гризотою. Але це не означає, що я прагнутиму тебе обмежити. Це означає лиш те, що ти дорога мені. І заради тебе я завжди готовий звернути гори. Тому що це ти.

Дівчина мимохіть посміхається. Їй приємні ці слова.

— Мені час малювати. До мене прийшло натхнення.

— Я скоро повертаюсь.

— Що ж… Тут буде твоя…

Утомившись малювати, Тася вирішує піти в бар і випити звичного віскі. Але щойно переступає поріг, помічає за столиком Валена. Він сидить з гарною стрункою дівчиною. Вони туляться одне до одного й пошепки розмовляють про щось, тримаючись за руки. І посміхаються.

Їй хочеться піти геть, але вона пересилює себе.

— І чого це я злякалася? — бурчить собі під ніс і заходить.

Ігноруючи пару за столиком біля дверей, вона прослизає всередину зали.

Підходить офіціантка.

— Подвійне віскі. — Тасіта замовляє, не відкриваючи меню.

Хлопець урешті помічає її. І сказавши щось дівчині, злегка торкається її губ і підходить до піддослідної.

— Не сподівався тебе тут побачити, — посміхається їй, сідаючи навпроти.

— Я тебе не запрошувала присісти, — відводить погляд Тасіта.

— Ти мене колись і у своє життя не запрошувала, — єхидно зауважує він. — Але ж це мене не зупинило.

Офіціантка приносить віскі.

— Чого тобі?

— Чому ти завжди так зі мною розмовляєш?

— Звичка. Завжди здавалося, що якщо я буду ласкавішою, то ти залишишся в моєму житті.

— Не тепер. У мене є дівчина. Вона кохає мене.

— А ти? — швидко запитує піддослідна, зиркнувши на нього з-під лоба.

— Ну… Вона мені подобається, і я не хочу руйнувати наші стосунки. Це вже багато.

Вона мовчки пригублює бокал.

— Як ти? — тихо запитує він.

— Вже краще. Багато малюю. Мало п’ю.

— Я бачу.

— Часом можу розслабитися.

— Як твій хлопець?

— Подорожує. Виступає в клубах і на вулицях, — уже спокійніше відповідає Тася.

— А ти?

— Що я?

— Кохаєш його?

— Це тебе не стосується, — одразу наїжачується.

Вален розводить руками й сміється.

— Ет, абсолютно дружнє запитання. Але вже нехай. Піду до Анки. — Він підводиться. — От! Тільки хотів сказати про те, що ти завжди думала про себе…

Тасіта запитально здіймає брови.

— Що ти не та дівчина, якій дарують квіти, про яку мріють і заради якої здійснюють подвиги. Я просто хотів сказати, що ти саме така. Звичайна дівчина не здатна так збурити чоловіче серце. Та, яку легко вкласти в ліжко. Яка закохається в тебе після першого ж компліменту. Тебе ж потрібно завойовувати. Брати приступом, як фортецю, щоб здобути твоє серце. Саме такі дівчата збурюють чоловічу уяву й торкаються наших сердець.

Устає.

— Валене! — гукає йому Тасіта. Він озирається. — Я ніколи не зможу забути чоловіка, який кохав мене так, що розбудив у мені любов. Для кого я була цілим світом, не будучи ним навіть для себе. Я все пам’ятаю. І ти в моєму серці. Але вже у спогадах.

Він обертається, болісно скрививши лице.

— Зустріч із тобою завжди буде для мене стресом.

— Ні-ні! Сьогодні ти мене не звабиш, сонячна днино. — Тася тицяє пензлик до рота, усміхається. — Ти не витягнеш мене шукати пригод і насолоджуватися твоїм теплом.

Зі сміхом витягує пензлик і, вмочивши його у фарбу, гарним різким рухом обляпує стіну за своєю спиною. На ній лишається яскравий жовтий слід.

— Я маю малювати тут, добровільно прийнявши ув’язнення. — Вона вмочує пензлик в іншу фарбу — і на стіні з’являються ще й фіолетові бризки. — Ні-ні! Сьогодні в мене душа літає в небі й без тебе, моя весняна добра днино!

І знову повертається до картини.

Час, вимушено проведений в закритому приміщенні, може бути цілком виправданим, наприклад, коли читаєш книжку, малюєш в альбомі чи на полотні. І коли не відволікаєшся на телебачення, радіо, інтернет. Читаючи, ти пізнаєш глибини самого себе, розвиваєшся, думаєш і починаєш бачити світ далеко за стінами, що оточують тебе. І краще розуміти його красу.

Однак іноді люди відверто марнують час. Обплетені мережею дротів, вони занурюються у віртуальний світ і застрягають удома, хоча їм дозволено вільно пересуватися. Адже навколо них цілий світ. Ці «домашні в’язні» нагадують Тасі людину, яка замість свіжого овочевого салату навіщось їсть гниле яблуко.